Список .Перечень статей. Вы можете оставлять комментарии к записям.
продаж валюти, - страх влади перед дефолтом. Як не як, а 100 мільярдів гривень боргу, зафіксованого у листопаді 2010 року, - сума катастрофічна. Більш того, згідно з проектом бюджету-2011, ця цифра може зрости до 375 мільярдів гривень або 30% ВВП.
Малюнок Андрія Більжо
У вівторок Нацбанк оприлюднив постанову, згідно з якою відновлюється обов'язковий продаж експортерами 50% їхньої валютної виручки на міжбанківському валютному ринку.
Це рішення готувалося не один місяць. Воно свідчить, що країна знову увійшла у кризову фазу. Щоправда, цього разу сильно пахне дефолтом. Судячи з усього, уряд нервує і побоюється невиконання своїх зобов'язань за зовнішніми боргами.
Як це було
Вперше правило примусового продажу валюти було введене у вересні 1998 року - після серпневої кризи. Тоді Україна стояла на межі дефолту, обсяг припливу валюти з-за кордону скоротився, золотовалютні резерви зменшувалися.
У 2003 році економіка відновилася. Наступні два роки відзначилися рекордним зростанням ВВП і валютних резервів. Курс не похитнувся навіть під час політичних потрясінь 2004 року.
Для подальшого розвитку необхідно було розв'язати експортерам руки, щоб вони змогли розпоряджатися своєю валютою на свій розсуд, а також позбавити банки необхідності конвертувати валюту у гривню.
Правда, тодішній міністр фінансів Віктор Пинзеник називав скасування обов'язкового продажу валюти ще й сильним антиінфляційним рішенням.
Тоді ж уряд Юлії Тимошенко і Національний банк обговорювали можливість відмови від прив'язки гривні до долара, що, як відомо, зроблено не було, та й навряд чи це взагалі можна зробити у найближчі роки.
Коли виникла ідея скасувати обов'язковий продаж валюти, рішення було прийнято не відразу. НБУ кілька разів переносив засідання з цього питання.
"В НБУ не настільки просте ставлення до скасування обов'язкового продажу 50% виручки", - заявив тоді заступник голови відомства Сергій Яременко. На його думку, інструмент обов'язкового продажу є стабілізатором переливу однієї ліквідності в іншу, а його відсутність веде до дестабілізації банківської системи.
"Пасиви змінюватимуться всупереч волі банків, а це вже ризики", - сказав він.
Тим не менш, обов'язковий продаж валюти скасували. До того ж, він був частиною антикризової програми, а кризи на той час і слід прохолов.
Як це зроблено
Про те, що стара норма повернеться, відомо вже кілька місяців.
У 2009 році парламент прийняв у першому читанні проект закону про відродження обов'язкового продажу валют. Схоже, наслідки кризи 2008 року змушували владу направити потік валюти у потрібне русло. Проте в цілому документ не прийняли.
Незрозуміло, правда, навіщо вводити цю норму на законодавчому рівні, адже за потреби її буде складно змінити. До того ж, НБУ якось працював і без закону.
Нова влада пішла іншим шляхом.
У 2010 році Рада національної безпеки і оборони ухвалила документ з грізною назвою: "Про виклики та загрози національній безпеці України у 2011 році".
Цим документом РНБО доручила Кабміну і Нацбанку підготувати і внести на розгляд Верховної ради законопроект про надання Нацбанку права тимчасово запроваджувати обов'язковий продаж компаніями-експортерами частини валютної виручки. Хоча такий законопроект уже був.
Крім того, РНБО ухвалила вжити заходів для зменшення у 2011 році використання валюти як засобу платежу. Тобто знову була зроблена спроба вилучити валюту у населення. Втім, як і у 1998 році, далі слів поки ніхто не рушив. Можливо, поки що. Тим не менш, 10 грудня президент ввів у дію рішення РНБО.
Однак нового закону поки нема. Та й взагалі не цілком ясно, навіщо він потрібний. Більше того, норма про продаж валюти то з'являлася у тому законопроекті, то зникала. Проте джерело "ЕП" в НБУ повідомило, що закон таки потрібен.
"Ми повинні були скасувати постанову про скасування продажу валютної виручки, оскільки відповідно до Господарського кодексу це має регулюватися законом. Можете вважати, що ми приводимо свої рішення у відповідність до чинного законодавства. До прийняття закону нічого не зміниться", - сказало джерело.
Проте на запитання, чому було скасовано постанову про скасування продажу валюти від 2005 року, але не була анульована постанова про введення цього правила від 1998 року, джерело не відповіло. Нема й офіційних заяв НБУ.
Справді незрозуміло, чи починають діяти з 24 грудня нові-старі правила. Не виключено, що новий проект закону вже пишеться.
Правда, банкіри, як завжди, чекають роз'яснень НБУ. Без них вони роблять вигляд, що не розуміють останніх подій. І хоча тепер вони отримуватимуть більше грошей у вигляді комісійних за проведення операцій з продажу валюти клієнтів-експортерів, додасться їм і роботи, чому установи не дуже раді. Річ у тім, що у структурі доходів комісійні за валютні операції займають незначну частину.
Казначей одного з найбільших банків України розповів "ЕП", що якщо обов'язковий продаж валюти буде втілений, банкам це додасть чимало клопоту.
"Я боюся, що це вплине на ліквідність банків. Все просто: клієнт - експортер дає нам доручення продати валюту та купити на неї гривню, яка осідає на рахунках, а оскільки гроші не можуть просто так лежати, ми повинні будемо кредитувати, але тут раптом клієнт дає доручення на купівлю валюти, і от тоді ми будемо викручуватись, аби дістати гроші. І для підтримання рівня ліквідності це не дуже добре", - пояснив банкір.
Але роз'яснювати поки нікому: Володимир Стельмах фактично покинув посаду, а новий голова НБУ Сергій Арбузов ще не приступив до виконання обов'язків, бо не призначений парламентом. Втім, кадрові питання нинішня влада вирішує швидко.
Навіщо все це
Очевидно, що нестача валюти дратує уряд. Кредити МВФ дозволили тримати на стабільному рівні валютні резерви НБУ, завдяки чому курс гривні нині стабільний.
Однак наявність кредитів МВФ та багатьох інших валютних позик може призвести до того, що у потрібний момент не знайдеться достатньої суми для їх погашення. І, звісно, коли уряд збиратиме валюту, курс долара буде повзти вгору.
Інша причина, через яку повертається обов'язковий продаж валюти, - страх влади перед дефолтом. Як не як, а 100 мільярдів гривень боргу, зафіксованого у листопаді 2010 року, - сума катастрофічна. Більш того, згідно з проектом бюджету-2011, ця цифра може зрости до 375 мільярдів гривень або 30% ВВП.
"Уважний аналіз платіжного балансу 2010 року свідчить, що дефіцит поточного рахунку у жовтні становить мінус 1,8 мільярда доларів. Швидше за все, він буде рости і далі, бо імпорт явно випереджає експорт", - каже президент Українського аналітичного центру Олександр Охріменко.
Він зазначає, що до 2008 року теж спостерігалася така ситуація, але тоді був приплив валюти. У 2010 році цей приплив забезпечують тільки кредити МВФ і позики уряду на міжнародних ринках.
Крім того, у 2010 році збільшився відтік валюти за рахунок конвертації гривні - 4,5 мільярда доларів з початку 2010 року. "Фактично виходить, що частина кредитів МВФ конвертується у готівкову валюту", - сказав експерт.
Він заявив, що до дефолту ще далеко, але "проблема є". Як відомо, у 2011 році Києву доведеться погашати зовнішні борги і виплачувати відсотки за кредитами більш ніж на 6,6 мільярда доларів. Саме побоювання за майбутню нестачу валюти і є тією самою "загрозою національній безпеці".
Що буде з курсом
Однак навряд чи рішення НБУ піде на благо. У цієї медалі є інший бік. Зокрема, відтепер висока ймовірність того, що регулятор не буде продавати валюту із своїх резервів або продаватиме її менше. Відтак курс долара буде рости, а попит на нього стане високим, якщо не ажіотажним.
Крім того, каже Охріменко, це зменшить експортну виручку. Взагалі складно зрозуміти, як великі експортери погодилися з цим рішенням. Натомість вони ще активніше оптимізуватимуть свою бухгалтерію за рахунок офшорних схем.
Правда, складно зрозуміти уряд, який своїми руками виштовхує експортерів в офшори, а не підводить їх до непристойно дефіцитного бюджету.
Постраждають і зарубіжні інвестори. На думку Охріменка, вони будуть більше використовувати квазі-інвестиції, тобто товари і матеріальні цінності. Однак продавати в Україні валюту за нав'язаним курсом вони точно не захочуть.
У зв'язку з цим теж не зрозумілий такий дивний спосіб залучати закордонні інвестиції, які й без нових правил не прагнуть до України.
Начальник юридичної служби одного з підприємств-експортерів, який побажав залишитися неназваним, заявив "ЕП", що рішення НБУ не було несподіванкою.
"Я не сумніваюся, що нас змусять продавати валюту. Безумовно, ми на цьому будемо втрачати гроші. Проте нас більше турбує загальна ситуація. Коли гроші втрачають усі, це схоже не на боротьбу з кризою, а на створення штучних проблем. Замість стимулювання платників податків уряд трусить наші кишені. Але, безумовно, ми двома руками за рішення партії і уряду!" - запевнив бізнесмен.
Відтепер, прогнозує він, Україна буде втрачати на всьому: на нестабільному курсі, на дефіциті валюти, на скороченні виробництва і сплаті податків.
Коментарі: 0 Переглядів: 167 Група: Общие
За гроші в СІЗО можна купити навіть «рай»
Коментарі: 0 Переглядів: 292 Група: життя-буття
Коментарі: 1 Переглядів: 942 Група: життя-буття Мітки: весілля, звичаї, церква
Сьогодні для нас Русь -це вся тодішня земля, що була заселена руськими. Але колись, тогочасні люди вважали дещо інакше… Знайомлячись з викладом подій 12-13 століть необхідно не забувати, що тоді «Руссю» називали окрему частину заселених руськими земель- Київське, Переяславльвське, і Чернігівські князівства . Більш точніше: Київ,Чернігів,ріка Рось і її побережжя, Переяславль, Сіверська земля і Курськ. Повсюдно в древніх літописах вказано,що із Новгорода…«їхали в Русь, тобто в Київ, Чернігівські міста…» У 1848 році князь Ізяслав Мстиславович, з” явившись у Новгороді, заявив, що залишив «землю Руську…» Зараз навряд чи хто буде ставити під сумнів те, що Київська Русь- то Древньоруська держава, хоча і до неї теж неможливо застосувати поняття територіальної єдності. В ті часи не було чітко виражених меж, населення не було однорідним і ділилось на декілька етнічних груп- з різною зовнішністю, мовою матеріальною і духовною культурами , навіть різними системами міри, прикрасами і традиціями. Літописці 11-13 ст. до руських земель відносили: Київ, Чернігів, Переяслав, Городець, Білгород, Корсунь, Канів, Котельник, Шумськ…Значна кількість Руських земель розкинулась на західному березі Дніпра. Вірогідним є і те, що південні межі тодішньої держави, в більш пізній час, чим в 11-13 ст. і від яких збереглася літописна згадка, були дещо інакшими, адже літопис першого нападу печенігів на Київ у 968 році не згадує жодного міста крім Києва. І саме для захисту держави від кочівників Володимир ставить фортеці на Стугні і вочевидь ця річка в кінці 10 століття була пограниччям володінь Володимира, а не Південна Рось, від назви якої деякі історики намагаються вивести назву «Русь». Свідчення кінця 10 ст. дозволяють стверджувати, що побережжя Росі в склад древньої Русі не входили, хоча вже у 12 ст. були її частиною. Тогочасна Русь займала головним чином межиріччя Прип” яті і Західного Бугу. На заході Руська земля досягала верховіть Горині та Бугу і в той час Новгород Великий , князівства Полоцьке, Смоленське, Суздальське, Рязанське, Муромське, Галицьке, Володмир-Волинське не входили в Русь. В літописах повсюдно написано: «…Київ, Чернігівські міста-«руські», смоленські то вже «неруські». Історик у 17 ст. писав, що словяни – прародичі наші, а Москва -не «россіани. Так, і не інакше. Бо ж не даремно на західноєвропейських мапах руські землі поділялись на «Московію» /північ/ і Росію /південь/. Чому ж тоді росіяни вважають слово «москаль» образливим і стараються переконати нас, українців, що в минулому це слово означало тільки вояк-солдат. Для українців назва «маскаль» не мала ніякого негативного значення,хоч і ця назва протрималась досить довго. Таким чином згадку про Русь необхідно відносити не до всіх земель, а конкретної строго локалізованої території. Автор «Галицько-Волинського літопису» характеризує волинського князя Романа Мстиславовича, який об “єднав більшість земель під своєю владою, «державцем всієї Русі». У 1199 році великий князь Роман Мстиславович, син Мстислава Ізяславовича, обєднав Галичину з Волинню, одночасно оволодівши Києвом, створив могутню державу з центром у Володимирі, згуртувавши землі від Дніпра до Карпат. Аналогічно, «… року 1655 Богдан Хмельницький казав польському послові: « Я став уже паном всієї Руси і не віддам її нікому…». Не зайвим буде нагадати про подорожні нотатки шведського агента Й.Маєра, в яких він влітку 1651 року, напередодні битви під Берестечком, він розповідає про намір Хмельницького звільнити «всю Русь» від польського панування,…вся земля від Кам” янця до Львова має належати Україні. В переговорах з поляками гетьман неодноразово наголошував- «відірвати від ляхів всю Русь і Україну…», а до того, в 1648 році, Хмельницький підписувався: – « Гетьман Війська Запорізького і всих Русей». Тому «всих», що Москва не Русь, і люд московський, а не Руський народ. Саме Україна між людьми і народами називалася Україною, а по книжному називалася політичною назвою Русь, Росія. Бо ж не випадково Богдан Хмельницький називав себе князем Руським, а свою державу князівством, межі якого сягали Львова, Холма і Галича. Такий титул був наданий йому Єрусалимським патріархом Паісієм, який назвавши Богдана князем /duca/, прирівнював його до Костянтина Великого. Грецький термін «Rоsіа» з являється вперше в державних актах Царгороду у 12-му столітті і означає місто Керч. Пізніше воно стає символом грецької віри. Польський гетьман Ян Радзивіл в 1653 році, прохаючи допомоги, писав до Волошського Господаря:…» рід руський-це пануюча українська верства, а Україна-це територія і нарід на ній. « Всі, більш освічені українці і навіть розумніші люди звали московитів, як півдикий і темний народ. Московіти тоді не визнавали себе за один народ з народом руським, вони виразно себе відмежовували від українців і називали їх «черкасами» . »Московія», як жорстока по своїй природі ,мілітарна орда, була заснована Калитою-зятем і лакизею хана Узбека. Вона… основана на крові – писав М.М.Карамзін у 1892 році -…живе вона з того, що грабує поселення мирних сусідніх племен…Знать Московська – вихрещенці і нащадки Татаро-Монгольської орди: Годунов, Мансуров, Турханов, Бутурлін… і сотні таких згідно договору Чингіс-хана Темуджіна,текст якого зберігається у Москві,творили нову православну імперію . 22 січня 1589 року у церкві Успіння, піднявши хреста патріарх Єремия прогарчав:-« Православний цар, Вселенський Патріарх і Собор Священний возвишає Іову на престол патріарха всея Руси»…» Вірогідно ,що для більшої вагомости титула чого тільки не вписували в царський титул, аби якось маніфестувати претензії на чужі землі. Не мавши ні Білоруси,ні України, в 1649 році в царській грамоті царя вже титулували, як самодержця «Великія і Малия Русі». В листах канцлера і гетьмана Жолкевського та короля Польського Жигилюнта з 1594 по 1620 роки систематично час від часу вживаються назви: «Україна»,»Москва»,»Русь» та «козаки» і жодного разу «Московію» не названо “Русею” або “Расією”. Навіть в угодах між Данією у 1701 році, та між Польською Річчю Посполитою і Петром у 1703 році вказано:»Монарх Московский»,»войска московского» -зауважте: не «Русское государство», не «Росія»,не монарх «Російський», а все те зветься «московським»… Московія почала називатися Росією, Руссю, а народ «руським» лише з 1713 року, коли цар Пьотр-1 видав наказ , в якому було сказано: «…Во всех курантах печатают государство наше Московскім, а не Російскім, і того раді ізвольте у себя перестеречь , впредь печатать Російскім…» Після цього, з часом було проведено політику, при допомозі якої, фінно-монгольська народність московії стала слов»янами, а московію перетворено на “Рассєю” і «Русское государство»,» Русь». З цього часу московіти намагаються не згадувати навіть в історичному контексті, свою колишню назву; тепер вони вживають Русь і Росія., так, мов-би ці назви мали одне і те ж значення. Отже з всього цього випливає, що вони таким чином хочуть підкреслити свою приналежність до Київської Русі. Ми ж, українці, розуміємо, що мова вдосконалюється, тому тепер мещканців Московії називаємо росіянами, а не москалями,як їх називав наш пророк Т.Шевченко. Незважаючи на те,що доба княжої державності була короткою – наша Київська Русь досить в скорому часі осягнула одне: були обєднані всі українські племена, відомі з літопису Нестора, а це- поляни , деревляни, сіверяни ,дуліби , уличі і хорвати під одним спільним іменем – «Русь «,»Русичі». І хоча після 1240 року могутня Київська Русь занепала і в кінці роздробилася на князівства, ні одно з них не зреклося своєї державної назви Русь, а мешканці і далі називали себе русинами. Дискусія про історію початку і назву України – Руси продовжується. Нам нав язують, що слова «край», “країна” остаточно дали назву «Україна» . І тут, мабуть не зайвим буде наголосити про такий цікавий факт, що слово « rus» по латині тлумачиться, як «край»,”країна». Отже виходить, що ці назви «Русь» і «Україна» мають одне і теж корінне значення, а «Московська держава» і «московський» народ ніколи не був Руссю , Россією , та й він так себе ніколи не величав: називав себе «народом московським». За те щоб західні писці писали «Russia» замість « Moskovia», Пьотр заплатив золотом . Таким чином він хотів,аби його новостворена імперія виглядала в очах Європи спадкоємницею Київської Руси. Слід визнати, що йому вдалося нав”язати переконання, наче у Східній Європі споконвічно панували лише московити-росіяни. Захід до сьогодні в цьому переконаний. Ось так Пьотр знищив істинного спадкоємця Руси-Україну, проголосивши її люд малоросами та частиною великоросійського народу. Через що було втрачено на лише велику державу, а й древню історію…Після того, як московітами були безправа привласнені древні назви,народ-спадкоємець змушений був вибрати собі друге своє,таке ж древнє ім»я- «Україна».
Використані джерела:
Российское законодательство 10-12 вв.» М.Красуський «Давність української мови». П.Тральовський «Пропам ятна книга Січей» А.Чигирин «Украинский вопрос» «Документи російських архівів з історії України» Т.1.1613-1629рр. Полонська-Василенко Н. «Історія України». А.А.Бушков «Россия, которой не было» Н.Н. Данилевский. «Древняя Русь»
АлМаС.
Коментарі: 0 Переглядів: 199 Група: История по ново...
Жертв божевільної матері полякам видавали за жертви УПА
Міф, який живив міжнаціональну ворожнечу, – фікція. Це довели польські науковці Ада Рутковська та Даріуш Стола. Ініціатива увічнення пам’яті поляків зі “східних кресів”, яких убили вояки УПА, належить організаціям переселенців із Волині та Галичини. Натхненникам залишалося лише отримати в муніципалітеті Варшави погодження проекту. Та саме проект пам’ятника зумовив гарячу дискусію не лише в Україні, а й у самій Польщі, де інтелігенція рішуче запротестувала проти його побудови. Проект відомого польського скульптора Маріана Конєчного – це п’ятиметрове бронзове дерево з крильми, до стовбура якого прибиті та прив’язані колючим дротом замордовані діти. Як виявилося, автора концептуально надихнула відома в Польщі фотографія з аналогічним сюжетом. Усі поляки знають, що її зроблено на Тернопільщині в сорокових роках, і вона буцімто демонструє звірства ОУН-УПА проти мирного польського населення. Цю тезу, підкріплену жахливою світлиною, активно передруковували часописи, її використовували у своїх працях польські історики. Вона також потрапила у двотомний фотоальбом “Людиновбивство. Звірства УПА проти поляків: документальні фото”, що вийшов 2003 року. Однак днями міф про дітей, яких начебто замордували упівці, спростовано. Згідно з результатами розслідування газети Rzeczpospolita, джерела походження цього фото в польській історіографії мягко кажучи,є суперечливими.
Це фото супроводжувало публікацію Вітольда Лунєвського (Witolda Łuniewskiego) “Psychoza szalowo-posepnicza w kazuistyce sadowo-psychiatrycznej” у 1928 році
Проект відомого польського скульптора Маріана Конєчного – це п’ятиметрове бронзове дерево з крильми, до стовбура якого прибиті та прив’язані колючим дротом замордовані діти
Коментарі: 1 Переглядів: 520 Група: История по ново... Мітки: війна, міфи
Коментарі: 1 Переглядів: 511 Група: История по ново... Мітки: війна, історія
Окрім велосипеду, постійним видозмінам піддаються автомобілі. Компанія Maverick створила власний автомобіль з гвинтом і парашутом. Вийшов такий собі автомобіль-дельтаплан. Цікаво тільки, наскільки зручний такий автомобіль в експлуатації. Думається, що не особливо - та зате наскільки він оригінальний, правда?
Коментарі: 0 Переглядів: 201 Група: Автолюбитель. Мітки: автолітак
Запорізький автозавод розробляє легковик "ЗАЗ Форца". За основу взяли китайський легковик "Chery A13".
"Перша машина вийде в грудні 2010-го. Спершу — під маркою "чері". Із січня 2011- го - "ЗАЗ Форца".Новинка складатиметься із деталей українського виробництва більше ніж на 50 відсотків. У Запоріжжі робитимуть кузови. Ставитимуть українські сидіння, акумулятори, системи викиду, колеса та гумові деталі. Ціна легковика у базовій комплектації стартуватиме із 84 тисяч гривень", - розповів Gazeta.ua представник автозаводу Дмитро Степанюк.
"Chery A13" випускають у кузовах седан та хетчбек. Машина має "примружені" фари, що переходять у стрімкі лінії бічних ребер. Загострений капот прикриває решітку радіатора. Бокові вікна дверей невеликі, нагадують "Шевроле Авео".
Машину обладнано 1,5-літровим 16-клапанним двигуном на 109 к. с. і 5-ступеневою механічною коробкою передач. У змішаному циклі автівка витрачає 4,6 л на 100 км. Максимальна швидкість 160 км/год. До базової комплектації входить система АБС, ЕБД, подушка безпеки водія, центральний замок із дистанційним керуванням, кондиціонер, гідропідсилювач керма, регулювання крісла водія, електропривід та підігрів зовнішніх дзеркал, програвач із 6 динаміками, парктронік.
Поки що ЗАЗ показує лише авто під маркою "Чері". Вперше - на Столичному автошоу на початку вересня. Запевняють, "ЗАЗ Форза" буде таким самим зовні.
Китайські легковики копіюють також автоскладальні заводи в Росії. Приміром, Таганрозький автомобільний завод, ТагАЗ збирає китайські легковики "Джилі СК", "Чері Амулет", "Чері Тігго" та інші. Їх постачають і в Україну.
Коментарі: 0 Переглядів: 190 Група: Автолюбитель. Мітки: автоновинка
Указ (Portaria 551/GC3) был опубликован 10 августа, такое же распоряжение позже получили и пилоты гражданской авиации. Все задокументированные свидетельства будут направляться в Национальный Архив с центрами в городах Рио-де Жанейро и Бразилиа и постепенно рассекречиваться.
Однако командование ВВС Бразилии осторожно оговаривает, что не будет расследовать отчеты об НЛО, так как не имеет соответствующей научной базы, и это не входит в ее компетенцию. В этой части Бразилия придерживается осторожной линии поведения правительств других стран. Так официальное расследование феномена НЛО в рамках "Синей книги" в США было закрыто еще в 1970 году, а в 2009 году Министерство обороны Великобритании распорядилось прекратить отвечать на отчеты об НЛО и расследовать их. Причем британцы отказались даже архивировать материалы, приказав уничтожать их по мере накопления. Дэвид Кларк, ответственный за рассекречивание архивов в Великобритании, так прокомментировал действия правительства: "Они просто хотят умыть руки — вот в чем смысл данного решения".
Читайте также: Инопланетянам и землянам — не по пути?
Политика правительства Бразилии представляется более продуктивной. Оно последовательно выполняет принятую еще в 2007 году программу по рассекречиванию уфологических данных. Уже доступны для публичного ознакомления архивы ВВС до 80-х годов. Однако наивно было бы полагать, что военные рассекретят все материалы, поскольку содержащиеся в них сведения могут вызвать панику среди населения. В отказ от расследования отчетов тоже верится с трудом, хотя бы потому, что НЛО могут иметь вполне земное происхождение и должны изучаться в плане обеспечения национальной безопасности.
Одним из самых интересных рассекреченных материалов является отчет об "Операции Серебро" (Operação Prata), проведенной в сентябре-декабре 1977 года. Любопытно, что этот факт ранее опровергался властями. Тогда офицеры ВВС провели в сельве в муниципалитете Виго (штат Парана) поисковую операцию, расследуя жалобы жителей на предполагаемых инопланетян. Неизвестные существа атаковали бразильцев лучами, причиняя ожоги первой степени, вызывая головокружения, головную боль и тремор конечностей. Многие из пострадавших настаивали на том, что эти лучи высасывали у них кровь. Во время расследования было собрано 130 свидетельств об НЛО, получено 150 фотоизображений и снято 16 часов видеоматериалов. Командующий операцией полковник Уйранже Лима дал показания о том, что видел НЛО размером с самолет.
На этой неделе Национальный Архив в Рио-де-Жанейро открыл для всех желающих некоторые дела последнего десятилетия. Отчеты представлены военнослужащими, которых крайне сложно заподозрить в склонности к вымыслу. Так, в отчете одного из офицеров ВВС от 2000 года приводятся показания мужчины о странном объекте красного цвета размером с трансатлантический корабль в форме краба. Офицер пишет, что свидетель сильно напуган, но адекватен, не пьян и не находится под воздействием наркотиков.
Второй отчет представлен в том же году пилотом самолета, который пролетал недалеко от города Петролина (штат Пернамбуко). Летчик докладывает, что его преследовал белый свет — НЛО двигался как бы с включенными прожекторами, но без других сигналов навигации. Через несколько минут объект исчез. В отчете приводится текстовая запись разговора пилота с диспетчером.
Британец Энди Томас (Andy Thomas), один из самых известных специалистов в области изучения НЛО, сказал в интервью бразильскому телеканалу "Record", что полагает открытие архивов очень важным событием, но самые шокирующие случаи рассекречивать нельзя. По его мнению, главная причина сохранения тайны заключается в наличии у НЛО некоторых свойств, представляющих большой интерес с военной точки зрения.
Читайте также: Страховка от… инопланетян
Наверняка рассекречивание не коснется событий 19 мая 1986 года, когда истребители ВВС попытались перехватить НЛО, пролетающие над Рио-де-Жанейро и Сан-Паулу. Радары зафиксировали двадцать один объект. По показаниям пилотов, НЛО летели со скоростью от 250 до 1500 километров в час. Эпизод получил название "Официальная ночь НЛО" и имел тысячи свидетельств.
Второй случай произошел 20 января 1996 года в городе Варжинья (Varginha), штат Минас Жераис. Жители вызвали пожарную команду, чтобы задержать двух странных созданий. "Инопланетян" заметили в парке. У них была немного непропорциональная голова с огромными красными глазами и "протуберанцами", кожа смуглая, рост около 160 см. По свидетельствам очевидцев, один пришелец был убит, а второй пойман и отведен в местную школу сержантов, администрация которой так и не дала никаких комментариев. Имена участников операции не разглашаются. Но некоторые факты просочились в прессу. Так, участник событий полицейский Марко Эли Шерези умер спустя 26 дней после поимки инопланетян от неизвестной инфекции. Есть данные, что тела (второй пришелец умер через день после поимки) были доставлены в лабораторию Университета Campinas (Unicamp), вскрытие производил Фортунато Бадан Пальярес, известный по делу нацистского преступника Йозефа Менгеле.
Эти два самых громких дела об НЛО, зарегистрированных на территории Бразилии, относятся к 80-90-м годам прошлого столетия, и Национальный Архив не спешит их рассекречивать
Коментарі: 0 Переглядів: 152 Група: Не верится. Мітки: нло
"Горы здесь, в Боливии, как и в соседних краях, богаты минеральными залежами, — рассказал "Правде.Ру" Юрий Супруненко, кандидат географических наук. — В рудниках добывают олово, вольфрам, цинк, свинец, сурьму, серебро, драгоценные металлы.
Но случилось так, что сотни горняков стали свидетелями того, как образцы редких металлов упали с небес. Да что редких — необыкновенных и невиданных на земле сплавов! Но это были не метеориты. События происходили в боливийском поселке Ля-Мамора провинции Тариха, у подножия горы Эль-Тайре в мае 1978 г."
В тот день, сообщает Юрий Супруненко, местным жителям пришлось наблюдать нечто необычное. В небе появился ярко светившийся объект в форме цилиндра с конусообразной передней частью. Длина его составляла примерно 6 м, диаметр — 4 м. Крылья отсутствовали. Не было заметно на его поверхности и никаких люков или иллюминаторов. Из задней части вырывалось голубоватое пламя. Доносился пронзительный свист: от земли до объекта не больше ста метров, а снижался он со скоростью 300-400 км/ч.
Читайте также: Китайский аэропорт не стал "сажать" НЛО
По утверждению некоторых очевидцев, вслед за первым летел второй аналогичный объект. Между тем первый без снижения скорости врезался в склон горы Эль-Тайре. В момент удара возникла яркая вспышка света, осветившая местность в радиусе 150 км вокруг, раздался чудовищный грохот. Толчки ощущались даже на территории соседней Аргентины. Воздушной волной выбило стекла в домах в радиусе 70 км. После взрыва образовалась воронка длиной около 1500, шириной около 500, а глубиной около 400 м.
Местные власти не только не дали никаких разъяснений, но и срочно распорядились оцепить район горы Эль-Тайре войсками и объявить его запретной зоной. Однако местное население, туристы и исследователи на все лады обсуждали версию крушения НЛО.
Читайте также: Инопланетные гости сибирской тайги
Кстати, катастрофы предполагаемых неопознанных летающих объектов с наличием "вещественных доказательств" случались и ранее. Например, в соседней Бразилии вблизи Сан-Паулу в 1957 г. был замечен блестящий диск, летевший на большой скорости. На глазах у очевидцев он неожиданно стал снижаться, затем остановился, закачался и взорвался, рассыпавшись на тысячи мелких кусочков.
В ясный день в небе взметнулся ярко светящийся фейерверк. Часть упавших обломков удалось собрать местным жителям. Материал был легкий, как бумага, с шероховатой поверхностью. В ряде бразильских лабораторий провели спектральный анализ этих обломков. Он показал наличие магния особой кристаллической структуры, который в земных условиях невозможно получить. Металлографический и микроскопический анализ, в свою очередь, поведали о значительном содержании стронция, который обычно не сочетается с магнием.
"Бразильский инцидент занесен в Британскую Энциклопедию, которая, как правило, не позволяет себе публиковать непроверенные факты. В послевоенные годы подобных случаев в различных частях света зафиксировано несколько десятков! — утверждает Юрий Супруненко. — Сделано более 70 тыс. фотоснимков НЛО, произведено свыше 120 киносъемок.
Сегодня многие из этих документальных данных стали доступны широкой публике. Но до недавнего времени информация находилась под грифами "совершенно секретно", "для служебного пользования", "сверхсекретно" и "только для просмотра"… Основная причина такой сверхсекретности — соперничество держав в области вооружения.
Читайте также: В столицу зачастили НЛО. Зачем?
Взрыв на склоне Эль-Тайре тоже получил гриф "секретно". После оцепления горы войсками была создана специальная комиссия для выяснения причин случившегося.
На Эль-Тайре обнаружили объект цилиндрической формы с деформированным корпусом. Никаких разъяснений не последовало: то ли взорвался один объект, а на склоне найден второй, пострадавший от взрыва, то ли изначально объект был всего один. Он вызвал этот сверхмощный взрыв, но сам каким-то образом при этом уцелел. Ни результатов обследования, ни выводов о природе взрыва комиссия не опубликовала".
До жителей горняцкого поселка у подножия Эль-Тайре только дошел слух, что деформированный корпус НЛО вертолетами при помощи тросов был доставлен в боливийский аэропорт, а оттуда военно-транспортным самолетом отправлен в США.
"Может быть, со временем мы узнаем больше о происшествии в районе Эль-Тайре", — говорит Юрий Супруненко.
Коментарі: 0 Переглядів: 151 Група: Не верится. Мітки: нло
Осінь – пора щедра. І не лише на зібраний під час польових та садово-городніх робіт врожай. Не скупиться вона і на ряд надокучливих недуг, що мають звичку загострюватися саме восени, першість серед яких посідає депресія. Власне, депресія, яку часто звикли іменувати у відповідності до сезону: весняна, осіння, зимова, набула у світі такої популярності, що вже з початку 2010 року Всесвітня організація охорони здоров’я прирівняла її до епідемії, що поширилася на все людство. До масштабів пандемії наближається депресія і в Україні. Найбільша небезпека цієї недуги в тому, що вона здатна тривалий час залишатися без належної уваги як збоку хворої особи, так і з боку оточуючих людей. Така непримітність з часом може мати найтрагічніші наслідки: починаючи від серйозних психічних розладів і закінчуючи самогубством.Депресію називають хворобою ХХІ століття, хоча симптоми, які згодом підписали під неї, відомі ще з давніх-давен. Нудьга, апатія, хандра, „депресняк” – поширені в лексиконі сучасного українця слова. Куди гірше те, що окрім загальновживаності ці поняття справді виражають найпоширеніший сьогодні душевний стан людини.Серед причин виникнення депресії називають найрізноманітніші: окрім уже згадуваних побутових стресів має місце і суспільно-політичний клімат в державі. Впевненість у завтрашньому дні – поняття неприйнятне в сучасній Україні, як і зрештою – в цілому світі. Відмінність лише у масштабах невпевненості: якщо, приміром, проблема тероризму може непокоїти жителів сусідніх країн, то на нашій ненці Україні і без терористів нікому довіряти не можна. Відчуття незахищеності з боку владної верхівки, зокрема законодавців та судочинства – дедалі більше поширюється серед населення і не може не гнітити. Рівно ж як і зростання рівня безробіття на тлі нестабільних економічних умов, тривалого колапсу фінансового сектору, розкручування інфляції здатне спровокувати „пожвавлення” депресивних станів.Почастішали депресивні настрої і внаслідок світової фінансово-економічної кризи, ліквідація якої в окремих державах триває до сьогодні. Не виняток тут і Україна, в якій, поруч з фінансовою, активних обертів набрала і суспільно-політична криза, що розпочавшись на макрорівні, провокує локалізовані кризи на мікрорівнях. Мається на увазі – на роботі, в сім’ї, у повсякденному житті, адже так чи інакше ставить негативний відбиток на усталеному, розміреному, звичному ритмі життя і навіть здатна повернути його в протилежному напрямку. Звідси і депресивні стани, відчуття безвихідності, зневіри та безнадії.Самими лише медикаментозними препаратами дуже важко повернути людину із стану животіння до нормального життя. Це щось на зразок, як вживати ліки від застуди і продовжувати ходити без теплого шарфа взимку, чи без парасольки восени. Дуже важливо і саме бажання недужого позбутися своєї „болячки”. Вважається, що чим довше людина перебуває під впливом депресивних настроїв, тим важче їй потім їх позбутися. Тільки відверте бажання знову жити повноцінним життям, отримувати задоволення від спілкування, від роботи, натхненно виконувати повсякденні справи і цікавитися життям оточуючих людей здатне врятувати людину. Лише тоді на користь підуть призначені ліки, а відвідування психотерапевта поступово можна буде замінити теплою бесідою з рідною чи близькою людиною.Інша річ, коли депресивні хворі настільки вживаються у свою страждаючу роль, що згодом їм і самим не хочеться повертатися до нормальних умов існування. Створення довкола себе аури безпомічності, невдоволеності, розгублення та порожнечі здатні значною мірою полегшити життя недужим, в тому розумінні, що позбавляє їх відповідальності. За певний прорахунок у житті, немає значення непомітний чи більш значущий, їх однаково не звинуватять, чи принаймні відверто не ганьбитимуть, адже мова йде про хвору, тривалий час страждаючу особу, життя якої сповнене смутком і розчаруванням. Такий варіант депресії є досить поширеним і виникає після тривалого перебігу хвороби та неефективного лікування. У певний момент особа звикає до свого стану. Вихід же з нього означатиме новий поворот у житті, що на даний момент може бути неактуальним.Людська психіка є дуже крихкою і свідоме втручання в неї, з метою зміни та підпорядкування, може мати найбільш непередбачувані наслідки. Таке втручання сьогодні має місце практично всюди: неперервні потоки інформації, переважно трагічного, негативного, часто шокуючого змісту, відверта та прихована реклама товарів і послуг, яка заполонила весь інформаційний простір. В Україні це ще на додачу перманентний виборчий процес, результати якого за відомо нічим добрим не втішають.
Депресія – це в першу чергу хвороба нереалізованих можливостей, коли цілі видаються нездійсненними, методи неефективними, запити перевершують реальні можливості, а людські домагання, підкріплені свободою вибору, уже з самого початку приречені на поразку. Тоді то й виникають відчуття безсенсовості існування, а відтак – небажання далі жити.Як ситий голодного не розуміє, так, імовірно, не зрозуміє життєрадісна людина ту, що потерпає від депресії. Однак слід запам’ятати просту істину: у кожного своє життєве призначення, рівно ж як і кожному даний шанс прожити лише раз та самостійно розпоряджатися своїм життям, але в жодному разі не своєю смертю.
Коментарі: 0 Переглядів: 219 Група: життя-буття
Після того,як за неповних два місяці полишили цей світ мама і брат...,якось непомітно і зненацька заволоділа мною підступна депресія, ні з того ні з сього різко змінюється настрій, здається,що цілий світ повстав проти тебе.Взагалі перестав спілкуватися з ріднею.Не полишає думка,коли барон Мюнхгаузен попав у болото і ніхто не взявся допомогти йому,поки він не взяв сам себе за волосся і самотужки вибрався з тої багнюки.
Я вже не дуже то й молодий і добре розумію, що життя не може бути розфасовано тільки на добрих і щасливих поличках.Не буває в ньому суцільно-золотих безтурботних днів. На жаль, а може і на добро воно має сірі будні, бо ж як же людина спізнала б сенс свята. Адже саме долаючи труднощі, ми здобуваємо такий необхідний досвід. Добре знаю,що треба взяти себе "в руки", необхідно рухатися....Знаю і переконаний, що куди б я не подався, навіть якби переїхав у місця де народився, то всеодно я потягну за собою досить солідний багаж свого минулого, свої переконання , свої мрії і свій звичний,усталенний спосіб життя. І якщо я не пересилю себе, не зміню цього всього, то навіть у райськім місці не забариться оте болото. Що ж робити,як навчитися жити без минулого, і чи можливо жити без майбутнього?
Коментарі: 1 Переглядів: 488 Група: життя-буття Мітки: депресія, будні
Об этом сообщил главный специалист Центра Гоминологии (общественной организации, занимающейся поиском снежных людей) Игорь Бурцев после того, как вернулся из двухдневной экспедиции из горной Шории (Алтай). По его словам, пожары заставили всех представителей снежного племени массово мигрировать в Кузбасс, где они уже успели распугать медведей и утащить немало домашних животных у местных жителей.
Бурцев считает, что сейчас популяция снежных людей на Алтае насчитывает не менее 30 особей. Лесные пожары, наделавшие много бед в горной Шории, вынудили большинство из них сменить место жительства. При этом исследователь приводит доказательства в виде фотографий отпечатков следов и рассказов местных жителей, которые, судя по всему, этим летом встречали йети чуть ли не по несколько раз на дню.
Но как можно делать столь глобальные выводы по результатам двухдневной экспедиции? Мои знакомые, занимаясь миграциями более изученного алтайского снежного барса, отслеживали его перемещение в течение двух месяцев. А ведь здесь речь идет о существе, про образ жизни которого ученым до сих пор ничего не известно.
Читайте также: Австралопитека не узнали по походке
К тому же метод исследования, базирующийся в основном на опросе местных жителей, вряд ли можно считать достоверным с научной точки зрения. У меня был подобный опыт в одной из экспедиций. Я работал в группе, занимавшейся учетом певчих птиц. Желая проверить, насколько достоверны рассказы местных жителей о различных пернатых, обитающих на исследуемой территории, мы решили провести один необычный эксперимент.
Для этого группа в течение нескольких дней показывала местным жителям фотографии тропических малоизвестных птиц, вероятность встречи которых на русском Севере была равна нулю, и спрашивали их, видели они когда-нибудь это существо в данной местности или нет? Результаты нас удивили — все опрашиваемые ответили положительно и даже указали место, где, по их мнению, данные птицы встречаются в большом количестве. Комментарии, как говорится, излишни.
Что касается более вещественных доказательств, таких, например, как отпечатки следов, то здесь исследователей подстерегает множество "сюрпризов". Например, следы того же снежного барса при определенных условиях могут походить на следы крупных босых ступней человека. Происходит это от того, что снежный барс часто ходит, ставя лапы по одной линии, из-за чего его следы частично перекрываются. В результате два таких перекрывающихся следа внешне выглядят как один след большой ноги.
Итак, очередная экспедиция, направленная на поиски йети, никаких достоверных результатов не принесла. Возникает вопрос — почему же люди до сих пор занимаются поисками этого таинственного существа? На него сложно дать однозначный ответ, тем более если учесть, что его история уходит своими корнями в глубокое прошлое.
В Европе впервые о снежном человеке упоминает римский историк Плутарх. Согласно его сообщению, в I веке до нашей эры время имел место случай поимки сатира солдатами полководца Суллы. Примерно тогда же другой историк, Сыма Цянь, говорил о том, что китайские военнослужащие видели огромную белую человекоподобную обезьяну.
Если проанализировать все встречи со снежным человеком, случившиеся за последние две тысячи лет, то можно составить его полный анатомический и психологический портрет. Это существо, покрытое шерстью (цвет которой варьирует от снежно-белого, до иссиня-черного), ходит на двух ногах. Рост — от 1,5 до 2,5 метров (в Шории, судя по слухам, живут именно гиганты). Живет он обычно один, хотя иногда находили семейные группы. Разговаривать и изготовлять орудия труда, судя по всему, не умеет, но китайские "очевидцы" утверждают, что их йе жень (так называют это существо в Поднебесной) может плести корзины (интересно, зачем они ему?).
Живет снежный человек в Северной Америке, Центральной и Восточной Азии, Сибири и Тропической Африке, причем исключительно в местах, самых непривлекательных с точки зрения всех известных обезьян — высоко в горах (почти на границе ледников), таежных лесах и в полупустынях. Интересной особенностью данного существа является способность моментально исчезать, почувствовав за собой "хвост", но следы он почему-то до сих пор прятать не научился (а ведь это умеет делать любой хищник!). Человека разумного йети иногда избегает, а иногда создает с ним семью, причем появившихся детей обычно забирает себе.
Еще одной особенностью снежного человека является его удивительная способность бесследно исчезать после смерти. До сих пор ни один из зоологических музеев мира не может похвастаться тем, что имеет в своей коллекции останки йети. Никаких захоронений, сделанных этим существом, ученые тоже пока не обнаружили (а ведь захоронения древних людей находят постоянно).
Долгое время одним из наиболее убедительных доказательств считался короткий фильм, снятый Роджером Паттерсоном и Бобом Гимлином в 1967 году в Северной Калифорнии. На пленке, как утверждалось, была запечатлена самка снежного человека, которая весь фильм куда-то бежит трусцой.
Однако в 2002 году, после смерти ученого Рэя Уоллеса, для которого и была сделана эта съемка, появились свидетельства его родственников и знакомых, рассказавших (впрочем, без предъявления каких-либо вещественных доказательств), что вся история с "американским йети" была от начала и до конца сфальсифицирована. Например, сорокасантиметровые "следы йети" делались для фильма искусственно, а киносъемка представляет собой постановочный эпизод с человеком в специально сшитом костюме обезьяны.
Кроме данного фильма, у тех, кто занимается поисками снежного человека, имеется несколько десятков фотоснимков весьма плохого качества, на которых изображено волосатое существо огромных размеров. А также слепки и фотографии гигантских следов и несколько волос неизвестной науке, по мнению экспертов, обезьяны, причем ее родство с человекообразными приматами представляется им весьма сомнительным.
Все эти "доказательства" ничего не доказывают. Но дело даже не в них, а, скорее всего, в том, что искатели снежного человека плохо учили в школе основы экологии. Если бы они хорошо знали эту науку, то первым делом задали бы себе вопрос — чем питается йети? Можно рассмотреть все возможные варианты его питания на примере "шорского" снежного человека.
Итак, снежный человек может являться хищником, падальщиком или растительноядным. Первый вариант представляется самым невероятным. Каким образом существо, рост которого составляет около двух метров и у которого к тому же нет когтей и мощных клыков, может в одиночку убить кабана или лося? Ведь с этими животными и стая волков не всегда может справиться (других же объектов, способных утолить аппетит этого гиганта, в Шории просто нет).
Поскольку йети — существо одиночное, то групповых охот он явно не устраивает. Оружия у него, скорее всего, тоже нет — иначе эти орудия труда давно были бы найдены антропологами. Так что версию о том, что он хищник, скорее всего, следует отбросить.
Но может быть йети, подобно нашим предкам, является падальщиком? Тогда возникает вопрос — а за кем он подбирает добычу? Волки, рысь и снежный барс съедают свой "обед" практически целиком, здесь и подбирать-то нечего. Медведь же активно хищничает только весной и в начале лета, потом этот зверь переходит на вегетарианскую диету. Так что и за ним йети не может подбирать остатки круглый год.
Остается лишь растительноядный вариант. Он, кстати, первым приходит на ум биологу, поскольку среди человекообразных обезьян именно вегетарианцы и достигают огромных размеров (вспомнить хотя бы гориллу, а также вымерших гигантопитеков или близкого родственника людей Australopithecus robustus). Но здесь опять возникает одна сложность — чем йети питается зимой, когда на Алтае фрукты и овощи даже в магазинах не всегда найти удается?
Может быть, он, подобно медведю, впадает в зимнюю спячку? Но кого же тогда видят зимой местные жители (ведь йети встречается людям чаще всего в холодный период)? И почему тогда они обвиняют его в краже домашнего скота, а не в разорении огородов?
Читайте также: Кошки научили человека… работать руками
Из всего этого следует вполне логичный для зоолога вывод — снежного человека, скорее всего, в Шории не существует, поскольку там ему просто нечем питаться. Впрочем, если мы также проанализируем "пищевую базу" йети из других регионов, то результат будет тот же самый. Что же стоит за всеми слухами?
На самом деле, много чего. И желание привлечь в глухие уголки нашей планеты туристов и инвестиции, и попытка местных жителей утереть нос "городским умникам" (вспомните историю про тропических птиц на русском Севере), и… обычный страх человека перед дикой природой.
Кстати, заметьте, что снежного человека чаще всего видят в горах, труднопроходимых лесах и полупустынях — а ведь именно этих мест люди больше всего и боятся. Да и галлюцинации там случаются чаще, чем в других районах нашей планеты. Именно страх перед тем, что неизведанно и непонятно принял когда-то форму громадного волосатого человекоподобного существа, которого ныне мы знаем под именами йети, йе женя, бигфута, сасквоча (а раньше его звали троллем, йотуном, огром или просто великаном).
Так что жители Кузбасса могут не волноваться по поводу миграции снежных людей в их регион. Поскольку она, скорее всего, происходит лишь в воображении охотников за йети…
Коментарі: 0 Переглядів: 173 Група: Происшествия. Мітки: снежный человек
Коментарі: 0 Переглядів: 125 Група: Не верится. Мітки: пекло
Самолёт с замкнутым контуром крыла летать не может: доказано временем. Кольцепланы пытались строить во времена братьев Райт, на протяжении II мировой войны, в мирные 60-е годы – ни один подобный самолёт не смог удержаться в воздухе и нескольких минут. Но человеческий разум не сдаётся. Спустя 100 лет и более чем 20 попыток самолет с замкнутым крылом всё-таки взлетел. И показал себя маневренным, лёгким и прочным летательным аппаратом. Ещё в 2004 году группа белорусских энтузиастов сконструировала машину с замкнутым контуром крыла. Важной особенностью самолёта Нарушевича было то, что овальное крыло не было прикреплено непосредственно к фюзеляжу. Он располагался внутри крыла на стойках и подвесах. Таким образом, подъемная сила создавалась по всей поверхности крыла. К 2004 году были проведены первые полевые испытания полученной машины. Машина совершила несколько подлётов при штиле и боковом ветре. Изобретатели обнаружили, что аппарат обладает весьма необычными аэродинамическими свойствами. Во-первых, самолёт с овальным крылом (СОК) совершенно не реагировал на порывы бокового ветра вплоть до 13 м/с. Во-вторых, для разгона ему хватало 130 метров (у АН-2 – 180 метров, у остальных самолётов того же класса порой ещё больше). Но главным оказалось практическое соотношение полезной нагрузки и общей снаряженной массы самолёта – 0,45! К такому коэффициенту никто пока и близко не подходил. О перспективах этой уникальной машины и о других попытках построить подобный самолёт и рассказывается в материале «Окольцованный самолёт».
Рубрика: Технологии | Добавлено 23.03.10
Коментарі: 0 Переглядів: 158 Група: Технологии. Мітки: самолет.
Автомат Калашнікова придумав Шмайссер
Російський конструктор Михайло Калашников зізнався, що відразу після війни в Іжевську працював разом з Гуго Шмайссером, кращим зброярем Третього Рейху. І той причетний до створення найпопулярнішого в світі автомата - АК-47
Спеціалістам давно відомо що, не дивлячись на деякі технологічні розбіжності, АК-47, як брат близнюк схожий на німецький автомат (в західній термінології - штурмова гвинтівка) STG 44 (Sturmgewehr 44), розроблений кращим зброярем Третього Рейху Гуго Шмайссером.
Шмайссер потрапив до Іжевська відразу після війни. Місто Зуль, в якому він жив, опинилося в радянській зоні окупації, і Шмайссеру, а також іншим інженерам і конструкторам «запропонували переїхати на декілька років на Урал». Особливий потяг з німецькими фахівцям прибув в Іжевськ 24 жовтня 1946 року. Оцінити внесок Шмайссера в розробку автомата Калашникова складно, оскільки офіційні документи недоступні історикам і досі засекречені, а сам Гуго не залишив мемуарів, що розкривають деталі його роботи в СССР. Шмайссер говорив про той період скупо: "Дав росіянам декілька порад".
Відомо, що Шмайссер займався в Іжевську технологією холодної штамповки аж до 1952 року. Достименно відомо, що саме завдяки йому було організовано серійне виробництво штампованого магазина та ствольної коробки.
Також дуже цікавим є той факт, що Калашніков приїхав в Іжевськ щойно у 1948 році, начебто для впровадження у виробництво моделі автомата АК-47.
Нагадаю, що за офіційною версією Калашников працював над своїм автоматом з 1943 р. І тільки після "декількох порад" Шмайссера зміг впоратися з завданняму 1947 р.
Народний Оглядач На фото: Штурмгевер-44 і АК-47 Знайди десять відмінностей
Коментарі: 1 Переглядів: 443 Група: Технологии. Мітки: автомат
Кладе на гарячу від сонця гранітну плиту квіти, запалює свічку. Мерехтить, похитується вогник. Навколо серпневе багате і щедре на урожай поле,високо в голубому безхмарному небі кружляє яструб,з ближнього від кладовища лісу чути перегукування грибників,на випаленому сонцем полі-на своїх "сотках" длубаються жінки; звичайний літній сільський день. Присідає біля могили. Мимоволі у пам"яті зринає минуле.Те минуле,яке так швидко пролетіло,що й не віриться,чи воно було. Було, звичайно було.Зринають спогади туманні і яскраві. Всього було в житті; туманних не менше,ніж світлих, але пам"ять зберегла більше приємних і яскравих, може тому, що вже така людська природа-здатність запам"ятовувати тільки приємне і добре.Та й негоже недобре згадувати про тих кого вже ніколи не побачиш, і які вже предстали на Божому суді. ...Повернувся з армії. Прийшов провідати хрещену матір і там зустрівся з Нею, з миловидною дівчиною-гуцулкою. Припала до душі її щира вдача та гуцульська співуча говірка. Невдовзі справили весілля і Вона перейшла жити до його батьків. Роки були тяжкі.Обоє працювали зранку до ночі щоб жити самим і щоб жили літні батьки,а потім і їх діти. Увечері зустрічалися і від втоми не хотілося навіть вечеряти ,але Вона зустрічала його такою,властивою тільки їй посмішкою.Пройшов час. Купили квартиру в будинку для місцевої інтелігенції. Щастю не було меж, але Вона тужила за своїм Верховинським краєм. І як приходило літо, а з ним і канікули, бо ж працювала вчителькою, їхали в її рідні краї. Подовгу бродили полонинами й лісами, не могли намилуватися Верховиною. Минали роки. Вже батьки пішли у Вічність. Порідшало між близькими та знайомими. І вже приходили до покійників. Щеміло від туги серце і здавлювали горло спазми...Тепер Він на могилі коханої людини,своєї дружини і згадує,згадує... Не може без душевного трепету думати про той серпневий день,коли разом поїхали у Рівне на черговий медичний огляд. Ніщо не віщувало біду. Вона з надією на краще зайшла до лікарні... і не вийшла. З того огляду забрали її в труні. Прийшов той страшний день. Довкола все почерствіло, зів"яло і почорніло.Стояла немилосердна спека, а Вона... лежала в труні, ніби посміхалася. Здавалося, що Вона у глибокому спокійному сні. На похорони зійшлося все село; родичі,знайомі й незнайомі люди.У дворі не було де стати. Попереду труни йшли діти з вінками, у яких Вона була "класним" керівником, в школі якось незвичайно і надривисто переливався її останній дзвоник... Повернувся з кладовища в опустілу хату. Все, що в хаті є, нагадує про неї...Так і хочеться спитати "Де ти?... А Вона посміхається йому із збільшеного аматорського фото і йому здається,що вона вибігла через дорогу - в школу на уроки й ось-ось повернеться... А може це сон? Ох! Якби добре було б,що це так!... Але на превеликий жаль,то не так. ...Післямова поневолі... - Не забирай дочасно нас мамо А далеко, далеко від поліських Немович,на краю української землі,за зеленими Карпатами, Його старшому братові на світанку приснився дивний сон,і як показав слідующий розвиток подій - цей сон виявився віщим... -...приснилася покійна мама на сороковий день ... Покійні мама і батько зібрали трьох своїх синів на якусь бесіду. Брати босими ногами стояли на підлозі,яка по кісточки була вкрита липкою, мокрою грязюкою. Мабуть дощ падає і бараболі копають -подумалось... Батько стояв осторонь і мовчки, скоса спостерігав за бесідою. Мама ж,чомусь нагримала на старшого і найменшого і відправила їх геть з "літньої" кухні,а середньому наказала залишитися з нею... ...Коли вийшли на подвір"я , Старший помітив в небі , над батьківською старенькою хатою сяйво меншого брата,а зелений двір, встелив білий,білий сніг. Вмить... до того брудні від багнюки, руки і ноги стали абсолютно чистими. Майнула здогадка -...Ого!... Який сніг , з мильним порошком, падає в Немовичах - мабуть після Чорнобиля....Чудеса та й годі. Он і сяйво над хатою...І чого ми їздили дивитися на Сяйво Ісуса Христа,що з"являвся між вітками дерев в Лінчині-той образ був нечітким, коли тут, в нашому селі - он, який чіткий,сіяючий в променях сонця,що якраз сходило, образ нашого середнього брата...над старою батьківською хатою.
Пройшло всього три дні і ось на свято Успення Святої Богородиці,в останній день Успенського посту - 28 серпня немовицький люд величезною процесією понуро брів за Його труною...
Не витримала душа самотності. Пішов Він із життя до своєї Горянки, за два дні до такого довгоочікуваного всіма родичами весілля старшого сина... Ось так і таке в житті буває - прибирались до весілля , а побували на поминках... ...Після похорон свого середнього; старший і найменший брати помолились над могилою покійної мами і в молитвах попросили її, щоб дочасно не забирала їх до себе.. Світла пам"ять і Царство Небесне Мамі, Йому і його Горянці... -Не забирай дочасно нас мамо-просимо і молимо Вас!!!
Коментарі: 0 Переглядів: 245 Група: Семья Мітки: доля, суєта суєт, вічне
Коментарі: 1 Переглядів: 709 Група: История по ново... Мітки: село, історія, немовичі
Жебрача Верховина
“...Присілок Збини має десять халуп, в яких існують 115 чоловік.В жителя Василя Щербея 12 душ, 10 дітей від двох до 19 років.Хижка в якій він мешкає, має 6х6 кв.метрів.Хліба взагалі не бачать.Їдять саму картоплю, юшку з капусти, кваки /білі гарбузи/ й буряків. 12 літня дівчинка лежить на лавці в гарячці.Вона ходить в школу в Жденієво боса, в сорочці в зимову негоду.Лікувати нема за що, бо гроші в сім”ї- то величезна рідкість.Депутат празького парламенту Йозеф Штетка в січні 1932 року, виступаючи в парламенті розповідав про жахливе життя жителів гірських сіл; “Жахливо побувати в хатинах селян. Це “людське житло” зліплено з болото, в котре ведуть двері заввишки ледь більше одного метра, має два віконця по 20 сантиметрів і живуть в ньому щонайменше 12 людських істот.При моїх відвідинах однієї з таких будок, побачив- перед входом в це житло стояла на снігу боса дівчина оголеною до пояса. На лютому морозі- боса і гола. На печі сиділо 5 малих і зовсім голих замурзаних дітей. Їхня їжа-поливка з гнилої ріпи, засипана вівсяним борошном. Мати лежала на дошці, ледве рухалася, а батько, якби його поклали в труну, то ніхто б не відрізнив його від покійника. Така обстановка в кожній будці”. Цей депутат об”їздив майже всі воловецькі села- голод і і злидні панували повсюдно. У Воловці і околицях масово хворіло населення на черевний тиф. Становище ускладнювалось тим, що знесилені голодом люди були позбавлені будь-якої допомоги.
Гукливський літопис, що носить назву”Новєйшая, яжє когда случишася” починається 1666 роком. До 1783 року писаний одним почерком з пропуском деяких років, мабуть переписаний з якогось оригіналу, адже один літописець не міг його писати 123 роки. З 1783 року по аж до 1820 року писав його місцевий парох Михайло Григашій, слідуючих 10 років літопис вів хтось невідомий, бо Григашій помер 1823 року. В цьому літописі переважно розповідається про погоду, врожаї,місцеві важливі події, але в ньому є і цікаві історичні відомості. Згідно запису 1660 року зима була тверда, сніг випав такий великий, що люди дорогу в ліс протоптати не могли. Як він на Пилипово Пущення, то стояв аж до Благовіщання. Люди через нестачу соломи;”хижі і стодоли геть подерли марзі /худобі/. А 1872 року літо було сухим, вівса і трави вигоріли. В зимі”ради недостатку зимівлі хижі і стайні подерли.” Далі літопис твердить, що 1786 року селяни не мали чим сіяти. “Люді пухлі і у Марамороші із голоду умираючі, іздохліну єлі”
Населення воловецьких гір переважно складалося з русинів /українців?/ з одинаковими прізвиськами,через, що масово вживалися клички і ніхто за це не ображався.
Побут.
Селянські землі простягалися у вузьких долинах, зажатих графськими лісами. Пасла не було, тому для випасу худоби орендували у графа полонини. Заробітків не було.Єдине, що рятувало селян- це сяке таке твариництво. Годували бичків,волів,ялівок,щоб восени продати і купити зерна та виплатити податки. Навіть на сіль не завжди вистачало грошей, споживали не очищену- червону,яку лизала худоба. В хатах була земляна долівка. Вікна були малесенькі . Спали на печі. В негоду і холоди в хату заносили телят та овець. В сінях сиділи кури, які грілися на дерев”яних поперечинах/грядках/ від диму, що виходив з печі у сіни. Коминів не було, бо за них треба було платити “димовий” податок. Головне місце в хижі займав пєц /піч/,який стояв в кутку при вході, біля дверей. Спереду печі-припічок, за пєцом- запічок, де взимку спали діти. Дим з печі виходив через кіш в сіни, звідки на під /горище/ і через дирки в даху вивітрювався геть. В хижі стояв довгий стіл, на якому тримали хліб, муку і сіль, під стіною дерев”яне ліжко з соломою, а влітку покрите папороттю та домотканим покрівцем і набитою сіном подушкою, а з другого боку біля дверей стояла полиця для посуду, а на стіні ложечник для ложок.В кутку стояла кочерга та мітла з ялинових гілок. Вздовж іншої стіни- лавиця, яку приставляли до столу, коли їли. Яка б хижа не бідна та все ж на стіні навпроти дверей висіло щонайменше десять ікон. Під ними для прикраси стіни висіли миски. Одяг висів на грядці, або в кого були, в скрині чи коморі.
Страва.
Коментарі: 0 Переглядів: 240 Група: История по ново... Мітки: воловець, верховина
По всіх областях України, що в міру просування німецьких армій на схід, потрапляли під німецьку цивільну адміністрацію, починаючи від весни 1942 року, становище зробилося нестерпним. Німці всюди запровадили свій суворий контроль та раціоналізацію всіх економічних ресурсів цілої країни. Міське населення гадало, що на роботах в Німеччині можна буде врятуватися від голодної смерті. Але протягом осени 1941 р. та зими 1941/42 року тисячі молодих людей переконалися, що німецький Оstarbaeiter-ів* у Німеччині гірше худоби, їх там так само морять голодом, тисячами замикають за колючим дротом в таборах, примушують працювати на каторжних роботах по 12-14 годин на добу. . У колишніх совєтських областях німецькі „Landwirt"-и** почали заганяти селян силою назад в колхози, які з вибухом війни були розтягнуті народом до тла. У тих областях, де ще не було колхозів, німці понакладали на селян такі високі податки і натуро-поставки, що зруйновані війною господарства не мали змоги їх виконувати. Все населення України весною 1942 року, під впливом антинімецької пропаганди українських організацій руху спротиву, почало ставити німцям поголовний спротив. У відповідь на цей спротив Ґестапо негайно відповіло масовим терором по всій Україні. Німці почали „вербувати" робітників до Німеччини зовсім новими методами. Вони днями і ночами налітали цілими куренями есесівців та жандармерії на села, колхози, фабрики, церкви та міста і влаштовували облави на людей. Тут їх пакували в автомашини і перевозили до потягів на залізничних станціях, де цих „добровільних" в'язнів заганяли в товарні вагони, запломбовували і відкривали щойно на під'їздах до заводів Круппа у Вестфалії чи де-інде. У селах, які не виконували податків та контингентів, Ґестапо спочатку розстрілює старостів села та інших керівників. Ґестапо видало наказ — в кожному непослушному районі спалити одне село та тотально перестріляти все його населення, щоб залякати всі інші села. Протягом березня 1942 року таким чином було спалено понад 10 сіл на Поліссі та Волині, а все їх населення, включно з дітьми та старими людьми було поголовно розстріляне. У відповідь на масовий терор 16 квітня 1942 року Головна Команда УПА видала наказ своїм п'ятьом свіжоствореним „Літаючим Бригадам" Негайно розпочати першу фазу збройної боротьби проти Гітлера. Блискавично перевести всі намічені операції контртерору проти репрезентантів німецької цивільної адміністрації в Україні, згідно з дорученими плянами.Кожний відділ, виконавши намічені операції, мусить негайно розчленуватися і зникнути на місцях, або якнайскоріше непомітно вертатися назад до своїх випадових баз на Поліссі. Всім командирам партизанських груп наказується точно дотримуватись наших Команді УПА ,...основних засад та нової бойової тактики боротьби... І почали летіти в повітря автомашини та всякі Аmt-и (бюра) Кохової аристократії в Україні разом з їх пасажирами та урядовцями. Всі місцевості були одночасно засипані антигітлерівськими летючками, які пояснювали за що карає своїх нових „визволителів" збройне рам'я української нації, її армія без держави. Ці сміливі та невловимі операції партизанів УПА зігнали спокійний сон з очей всім гестапівцям, вахмайстрам, ляндвіртам, районовим шефам, ґебітскомісарам, генерал-комісарам та самому райхкомісарові Кохові. Він мав свою „столицю" не в Києві, а в Рівному. Тут було йому безпечніше в глибшому запіллі німецької армії, хоч Головне Командування органів безпеки було в Києві. З усіх районів наших операцій попливли до Києва та Рівного звіти про несподіваний новий „бандитизм", та що всюди „бандою" керує якийсь „бандит Пульпа". Всіх німців огортає психоз масового жаху перед українським „лісом". У червні 1942 року Головна Команда УПА вислала до Коха листа, написаного в дуже гострій формі і з такою вільною, недипломатичною фантазією, як колись запорожці писали до турецького султана. У цьому листі січовики повідомляли цього нового ката України, що перша антинімецька бойова акція УПА була відповіддю на їх злочинну політику та явний бандитизм, що виявлявся у формі репресій проти цивільного населення України. Там же було сказано, що наша армія не має жодного інтересу до совєтсько-німецької війни, бо Німеччина потоптала державницькі стремління української нації. В листі було зазначено, що у тому випадку, коли Німеччина припинить терор та грабунок України і перейде до нормальної військової окупації, УПА готова не робити німцям перешкод у їх війні проти безбожного большевизму. Коли ж німецька політика не зміниться, тоді, виконуючи волю свого народу, УПА перейде до другої фази антинімецької боротьби. Німці відповіли тим,що навпаки, почали ще більше грабувати населення, ще більше висилати робочу силу до Німеччини, а всякий спротив безоглядно поборювати всіма можливими засобами. Далі продовжувалися полювання на людей і масові репресії з нищенням цілих осель та варварським вистрілюванням всього населення. Десь в половині липня 1942 року Головна Команда УПА видала наказ усім своїм „Літаючим Бригадам" негайно розпочати запляновану другу фазу збройної акції проти гітлерівців, тобто — вдарити ворога не тільки по адміністративних органах, але також почати бити його по всіх пунктах воєнно-стратегічного значення, а особливо, по системі транспорту та постачання фронту на цілому просторі — від Чорного моря до Білорусі і Балтики. Знову повторилася та сама історія, що була в квітні та травні з тією лише різницею, що замість машин з гестапівцями тепер у повітря летіли цілі потяги з воєнним матеріялом, що йшов на фронт. Затримувалися ешелони награбованого добра та потяги з новітніми невільниками, що їх везли в запльомбованих вагонах до Німеччини. УПА звільняла невільників, а майно роздавала голодному населенню. Ця акція була така несподівана і нагла, що всі німці почали боятися „банд" гірше вогню. Одним словом, німці самі опинилися за колючим дротом в окупованій ними Україні. В ніч на 19 серпня 1942 року об'єднані в одну оперативну групу кілька „Літаючих Бригад" УПА на вузловому залізничному пункті Шепетівці блискавичну однойменну зі станцією-"Шепетівську операцію". Ось як оповідають про неї її учасники:
"Різкий дзвінок телефону збудив з солодкого сну есесівського бріґаденфюрера генерал-майора Гальтермана в його розкішних апартаментах на Левашівській вулиці в Києві. Donnerwetter! Sie geben mir auch in der Nacht keine Ruhe! (Оце так! Вони навіть вночі не дають мені спокою!) — вилаявся генерал, висовуючи голову з-під перини. Схопивши телефонну слухавку, він уважно слухав з щораз зростаючим занепокоєнням. — Брігаденфюрер! З Житомира наспіла тривожна радіограма. На вузлову станцію Шепетівка напали партизанські банди Бульби. Місцевий поліцай-фюрер есесів не має жодних резервів, бо всі свої сили він вислав на акцію в коростенські ліси. Чекаємо вашого наказу, бо шеф відлетів учора до Берліну, — нервово, з павзами хрипить з телефонного апарату нерівний голос вартового старшини оперативного відділу Коменданта есесів і поліції Райхскомісаріяту України. — Я зараз буду у вас. Присилайте негайно мотоцикліста. Скличте старшин з оперативного відділу і покличте генерала Шера. Надворі починає світати. Над Києвом парує сивий туман. Левашівською вулицею женеться мотоцикл з причепкою, в якій сидить Гальтерман. Швидкою ходою входить він до кімнати оперативного відділу. На стіні висить велика мапа України, а коло неї, жестикулюючи і перекидаючись короткими фразами стоять кілька вищих есесівських старшин. — Ахтунґ! Як кам'яні фігури, витягаються німці, повертаючись обличчями до вхідних дверей. Генерал поліції Шер — високий, поставний, з гарним, симпатичним обличчям, чітко зголошує: — Бріґаденфюрер! Старшини оперативного відділу зібрані на ваш наказ. — Heil Hitler, Kameraden — вітається маленький Гальтерман. — Хто приймав радіограму? — Майор Пфайль. До вашого наказу! — Читайте радіограму. — „Сьогодні о годині другій банди Бульби напали на містечко і станцію Шепетівка, їх кілька тисяч. Озброєння, автоматична зброя і протипанцерні гармати. Наступають з усіх сторін. Ми не маємо чим оборонятись, відступаємо з міста і нищимо радіостанцію. Присилайте негайно допомогу" — читає майор Пфайль. Гальтерман підходить до мапи. Шепетівка. Найближче містечко на схід — Полонне. Там лише слабенький відділ поліції, та й то української. У Бердичеві — батальйон. Сили Ґестапо та мадярський полк. На північний захід — Славута, ліси. Там починати бої з партизанами небезпечно. З Новограду-Волинського не можна стягати сил, бо вони потрібні для охорони автошляху. Житомир вислав всі свої сили під Коростень. Залишається підтягнути сили з Винниці та Києва. Це забере багато часу, але іншого виходу нема. — Покличте до мене штурмбанфюрера Радомського з СД та майора Гензена з шуц-поліції. Зв'язковий вискочив до телефонної централі. — Камерад Шер! Якими силами розпоряджаєте ви в Київській окрузі? — Два батальйони в Києві, один у Білій Церкві, один у Смілі, школа жандармерії, сотня важкої зброї в Києві і штаб — сотня німецької поліції — відрапортував генерал Шер. — Оголосити тривогу по всіх частинах і кинути всіх до Бердичева. Там дістануть дальші накази — розпоряджається Гальтерман. — Пробачте, Бріґаденфюрер. Це все українські частини і я вважаю, що на таку акцію їх не можна посилати, — зауважив грубий майор Пфайль. Я місяць тому передав свій 115 батальйон і знаю чим дихають Einheimische (тубільці). Вони ненавидять нас у глибині своєї проклятої душі. До кімнати увійшов високий, стрункий, молодий ще майор Ґензен і цокнув шпорами. — Голошу слухняно ... — Як думаєте, Ґензен, — звертається до нього, як до „спеца", Гальтерман: — Чи можна висилати українські частини проти бульбівських банд, що напали на Шепетівку? Ви маєте до діла з українцями, знаєте їх краще. Невже їм не можна довіряти? — Бріґаденфюрер. Я відважився б вислати їх на найбільш небезпечні акції проти червоних, але проти Бульби їх висилати не можна. Не забувайте, що українці — патріоти і проти своїх битися не будуть. — Невже? — спитав з іронією Пфайль. — Хіба що хочете подарувати Бульбі кілька батальйонів вишколених вояків? — Ви не жартуйте, Пфайль. Ми мусимо мати рішення, час не стоїть! — гарячився Гальтерман. До кімнати вбігає вахмайстер. — Радіограма з Бердичева — зголошує тремтячим голосом. Гальтерман нетерпляче вирвав папірець з рук вахмайстра. — „Від 02 год. 32 хв. до Бердичева не підійшов ні один потяг — читає він, — телефонний зв'язок з Шепетівкою перерваний. Під Полонним чути сильні вибухи ..." Двері до кімнати знову відчинилися. До середини ввійшов червоний задиханий начальник СД штурмбан-фюрер Радомський, невиголений, заспаний, розхрістаний. — Радомський! Ви чули, що сталося в Шепетівці? — Мені розповів наш дижурний. Я слухаю ваших наказів. — Якими силами ви розпоряджаєте? — На жаль, для такої акції в мене нема нікого. Коли бандити відійдуть, ми можемо перевести там карну акцію, — заявив гестапівець хриплим голосом. — Мої панове, — звертається Гальтерман до зібраних старшин. — Як ви розцінюєте таке становище? Що треба зробити, на вашу думку? Всі мовчать і дивляться на генерала Шера. Шер усміхається, проводить рукою по рожевому підборідді і спокійним голосом починає: — Ми не маємо сили дати собі раду з українськими бандами. Вживати місцеві відділи для їх поборювання дуже небезпечно. Мусимо звернутися до Wehrmacht-у по допомогу, бо Волинсько-Подільська округа сама ніяк не справиться. — Сполучіть мене з начальником тилових розташувань! — наказує Гальтерман. — Галло! Пане полковнику! Тут командир есес і поліції Райхскомісаріяту України. Говорить брігаденфюрер Гальтерман. Нас повідомили, що на містечко і станцію Шепетівку напали банди Бульби. Місцевих сил не вистачає для боротьби з ними. Я не маю жодних резервів, щоб кинути їх на допомогу. Прошу виділити для цієї акції військові частини. — Що? Чому не можете? Але це скандал. Я повідомлю про це райхсфюрера. Чому ж ви тут сидите? Це ж загрожує вам так само, як і нам ... — Неможливо! До кого я маю звернутися? — стурбовано кинув слухавку, не сказавши навіть обов'язкового "Heil Hitler"! — Сполучіть мене з головним мадярським штабом. — Галло! Тут... сакрамент! Той осел не знає німецької мови! Покличте когось, хто знає німецьку мову... Минає хвилина, друга. Обличчя німців витягаються, очі неспокійно бігають, на чолах поблискують краплі поту. Через вікна пробивається світанок. Хтось стиха підходить до вікна і відчиняє його. Подув свіжого повітря розвіває цигарковий дим в кімнаті. Німці, боячись дихнути, з напруженням вдивляються в слухавку, що її тримає їх начальник. Гальтерман намагається не показати свого зворушення. Він перекладає слухавку в ліву руку, правою витягає з кишені папіросницю і сідає боком на стіл. Ліва нога починає коливатись. Постукує три рази цигаркою об стіл і підносить до уст. Ґензен, видзвонюючи шпорами, підходить твердою ходою до нього і подає вогонь. Гальтерман дивиться на нього сумними очима. Усмішка скривлює його уста, але він не промовляє ні звука. Раптом у слухавці щось хрипить. Гальтерман кидає цигарку. Видно, як м'язи його щелепів здригаються. — Галло! Тут брігаденфюрер есесів Гальтерман. Прошу сполучити мене з начальником штабу розташування мадярських королівських військ в Україні. Дякую. — Галло! Пане полковнику! Дозволю собі потурбувати вас. Чи можете негайно приїхати до мене? Дуже важне... Я просив би негайно... Добре. Отже, я їду до вас. — Мої панове! — звертається він до старшин — почекайте тут, за півгодини я повернуся назад. Мейер! — кличе мотоцикліста — відвезіть мене до мадярського штабу. За півгодини Гальтерман повернувся спокійний і зрівноважений. — Панове! Мадярські війська з Бердичева, Винниці і Кам'янця-Подільського вже в дорозі до Шепетівки. Вони там наведуть порядок. Нікому про цей випадок не говорити. Дякую. Ви вільні. Клацаючи закаблуками, усі виходять з кімнати оперативного відділу і розходяться по своїх квартирах.
Була п'ята година ранку. Шепетівка гула, мов той вулик, з якого ось-ось вилетить рій. Уже не було чути стрілів, ні криків. Гули лише автомашини. Місто гуло приглушено, тихо, якось зловіщо. Перелякані міщани раз-у-раз виглядали з вікон на вулицю. Німців не видно, їздять вантажні автомашини, звідки визирають якісь дивні люди з круглими кокардами на шапках. Інші в „цивільному", але всі озброєні з ніг до голови. Автомашини навантажені і їдуть гарячково, кудись спішать. З базарної площі видно стовпи диму. Щось горить, але не чути ні пожежної сторожі, ні дзвонів.
На станції оперує Семен. Він — ад'ютант отамана Довбні. Вже чотири ешелони з різним майном розвантажено і перевезено до лісу. Два транспорти новітнього ясиру звільнено і направлено до розташування партизанської бригади в ліс. На плятформі лежать два трупи німецьких есесівців з розкинутими руками. Дряпають землю. Не буде вона їм легкою ця скривавлена, українським потом полита земля, яку вони прийшли топтати своїми кованими чобітьми.
Отаман Довбня сидить у кабінеті начальника станції. В руках у нього слухавка польового телефону. — Так, я слухаю. Говоріть... Зв'язковий другої групи рапортує: — Мадярський полк з Бердичева піднятий на ноги. Танки та автомашини ставлять на дорозі Полонне-Шепетівка. За кільканадцять хвилин рушать. Секретний зв'язок доніс нам, що мадяри з Кам'янця та Винниці також мобілізовані, щоб відбити Шепетівку. — Гаразд! Хай „відбивають". Ваші вже знялися? Добре! Все в порядку. — Семене, передай усім частинам наказ до відступу. За півгодини нас у місті не буде. Штаб сотні вишле підривні рої, щоб зірвати залізницю на Полонне та замінувати дороги. Нам вони уже непотрібні. Телефоністам зняти польові телефони! — Наказ, пане отамане!
зближалася до Шепетівки, містечко вже збудилося. За партизанами й слід простиг. Населення з цікавістю оглядало спалені машини на базарній площі. Розбиті двері складу, порожні вагони, ушкоджені паротяги на станції. Мадярська дивізія зайняла охорону залізниці Бердичів-Шепетівка-Рівне. По обох боках позрізували ліс. Що-двісті метрів стояла мадярська стійка. Але партизанів там „зовсім не було". Така антигітлерівська партизанська акція УПА була дуже на руку большевикам. Про неї, , полетіли тисячі звітів з усіх закутків України до Москви. І Москва, як досвідчена метрополія, відразу вирішила змінити курс своєї політики, щоб використати цей антинімецький рух українського національного спротиву на свою користь під час війни, а потім його знищити. У травні 1942 року до штабу УПА почали напливати агентурні відомості про те, що совєтська агентура всюди натякає на бажання генерального штабу СССР нав'язати переговори з Головною Командою УПА." У всіх цих натяках-пропозиціях наче в один голос говориться про те, що тепер в СССР ніхто не думає про жодну помсту за минулі наші антибольшевицькі дії, а навпаки, в обличчі спільної загрози для всіх націй від дикого фашизму, ми всі повинні забути минуле й об'єднатися в один потужний союз. Були, очевидно, „помилки" з обох сторін, але тепер їх можна виправити. Совєтська сторона щораз настирливіше почала пропонувати розпочати переговори, для яких може приїхати спеціяльна делегація з Москви. У червні 1942 року Головна Команда УПА на спеціяльному засіданні розглянула цю пропозицію генерального штабу СССР і вирішила розпочати Українсько-совєтські переговори. З половини серпня 1942 року наша розвідка донесла, що в лісистих місцевостях, в трикутнику Олевськ-Рокитно-Городниця, по ночах приземлюються нові великі відділи большевицьких парашутистів, та що цілою групою командує полковник Медвєдєв. Через деякий час виявилося, що це була одна з більших партизанських груп, яка охороняла та обслуговувала совєтську делегацію на переговори з УПА. Дотримуючись усіх партизанських правил безпеки, конспірації та суворої дисципліни, група, що нараховувала 200 людей, розташувалася табором в неприступних багнистих теренах і негайно приступила до виконання доручених їй завдань, які, очевидно, не обмежувалися лише одними переговорами з УПА. Січовикам було ясно, що настає час, коли генеральний штаб СРСР буде знову розпочинати свою масову диверсію в німецькому підпіллі. У перших днях вересня 1942 бунчужний Кармелюк повідомив на, що на визначене УПА місце прибула совєтська делегація у складі п'ятьох офіцерів під охороною 15 автоматників. Делегацією керують: підполковник А. Лукін та капітан Брежнєв. Для переговорів січовики зайняли і обставили сильною охороною один хутір в с. Стара Гута Людвипільського району. Розпочалися переговори.Підполковник Лукін, як офіцер спец- служби, розпочав переговори привітанням героїчної УПА та її командування від „самого" товариша Сталіна, совєтського уряду, генерального штабу СРСР та уряду УРСР. Далі Лукін заявив, що совєтський уряд, Сталін, Червона армія, всі народи СРСР, особливо уряд Совєтської України з великою гордістю дивляться на нас, як на активних месників за всі кривди, нанесені героїчному українському народові озвірілими фашистськими загарбниками „нашої рідної землі"; що наша ініціАтива збройного спротиву чужим окупантам безперечно випливає з волі українського народу, який не знає, що таке рабство (?!); що слава про героїчні рейди партизанів УПА пролунала і далі лунатиме на цілий світ; що вибраний нами шлях єдино-правильний, що ми не можемо лежати гнилою колодою під ногами ворога, а мусимо найактивніше боротися; що наша збройна боротьба проти Гітлера — це великий вклад в оборонне діло потужного альянсу світової демократії на чолі з СССР та Великобританією проти озвірілого деспотизму німецького фашизму. Посланець Москви заявив далі, що наслідки бойової акції УПА збільшилися б в тисячу разів, коли ця акція буде „скоординована" з стратегічними плянами генерального штабу СССР; що тоді Червона армія дасть нам повітряною дорогою необмежену допомогу воєнним матеріялом та командним (та й комісарським) складом; що все це разом відкриває командуванню УПА величезні перспективи ще більше прославити ім'я УПА перед цілим світом, ще більше прислужитися високим ідеалам свободи України, добитися високих почестей, орденів і генеральських звань. Січова, так само п'ятичленна делегація в складі: Бульба-Боровець, Щербатюк-Зубатий, Баранівський, Рибачок-Кваша та Пилипчук ввічливо „подякувала" підполковникові Лукіну за всі його гарні слова і помалу перевела розмову до конкретизації їх пропозицій: — припинити і забути стан ворожнечі поміж обома сторонами. Були „помилки" з обох сторін, які тепер обидві сторони повинні спільно виправляти. Генеральний штаб СССР цією дорогою передає нам повідомлення і гарантію совєтського уряду про надання ним „амнестії" всім партизанам УПА за їх антисовєтську акцію в минулому. Батьківщина „прощає" всім, — скоординувати дію УПА з плянами генерального штабу СССР, або інакше мовити, влитися в склад Червоної армії та отримати від неї „всесторонню допомогу", — припинити антисовєтську пропаганду УПА, а навпаки, спільними союзними силами скеровувати всю гостроту політичної та соціяльної пропаганди проти німців, як спільного ворога всього волелюбного демократичного світу, — щоб не гаяти дорогого часу, коли в усьому світі все горить, треба розмежувати пертрактації на дві частини: політичну і військову. Політичні питання вирішувати шляхом дальших переговорів не з нами, а з компетентними політичними чинниками совєтського уряду. Військові питання негайно вирішувати з ними спільними силами та за одним пляном генерального штабу СССР. Ця спільна військова акція матиме колосальний вплив на політичні рішення совєтського уряду. Все це треба робити тільки спільними силами. Ми повинні допомагати їм, а вони готові всіма силами свого „впливу" допомагати нам, — чому УПА не піднімає загального повстанського зриву проти німців, а обмежується поодинокими місцевими бойовими операціями? УПА повинна негайно розпочати загальний повстанський зрив цілої України. Коли бракує зброї та інших воєнних матеріялів — вони можуть бути доставлені. Сигналом до загального повстання та доказом нашої спільної „дружби" має бути вбивство Коха та інших визначних членів „Райхскомісаріяту" України терористами УПА".- Т.Боровець продовжує: -" Хоча відповідь Головної Команди УПА на ці пропозиції червоної Москви була давно готова, але січовики вирішили трохи затриматись з нею. Почалася „лісова дипломатія". Совєтська делегація була відпроваджена січовиками за район розташування наших військ. Ми заявили їй, що, порадившись з нашими компетентними чинниками, ми дамо їм відповідь в письмовій формі. Лукін був дуже вдоволений з нав'язаного контакту, тим більше, що наші партизани на доказ „дружби" подарували московським „гостям" на дорогу майже цілого свіжо-забитого „політрука", тобто кабана. Нам ходило про те, щоб якнайдовше відтягати переговори і таким чином паралізувати запляновані масові большевицькі диверсії і їх жахливі наслідки. На настирливе домагання Лукіна в перших днях листопада 1942 року ми вислали йому листа з такими контрпропозиціями УПА: — як громадяни Української Народньої Республіки, українські партизани не потребують жодних амнестій від уряду СССР. Це для них чужа держава, — УПА являє собою суверенну збройну силу Української Народньої Республіки і такою вона залишиться. Ні в яку чужу армію УПА не віллється. Може бути тільки мова про союзні акції. — перебуваючи в стані війни з Совєтським Союзом від 1917 року, українські збройні сили готові укласти з СССР мир та воєнний союз проти Німеччини тільки тоді, коли СССР визнає суверенність УНР. — до моменту закінчення політичних переговорів УПА ладна укласти перемир'я зі збройними силами СССР та дотримуватися невтралітету. — загально-повстанський зрив всієї України проти німців УПА підніме тільки тоді, коли буде відкритий другий фронт на заході і в усій Европі підніматиметься такий самий антинімецький зрив. В противному разі, німці приборкають зрив в самій лише Україні і крім винищення цілої нації, він більш нічого не принесе. Лукін передав контрпропозиції Головної Команди УПА до Москви. За два тижні він знову попросив побачення, щоб передати нам відповідь з Москви. У кінці листопада 1942 року відбулася друга зустріч обох делегацій Москва відповідала: — всі наболілі історичні протиріччя та політичні проблеми ми готові полагоджувати шляхом дружніх переговорів. Визнаються обосторонні помилки, — не заперечується суверенність української держави. За таку ми вважаємо УССР. Передбачуються великі зміни всієї політики СССР, — вітаємо перемир'я та невтралітет, але цього мало. Доба вимагає активної спільної дії. УПА може діяти, як окрема армія. На військовому секторі вимагається реалізації поданих пропозицій. Передавши цю відповідь, Лукін доповнив її цілим рядом пояснень та запевнень. Вимагав негайно винести рішення по лінії їх перших пропозицій. Дати людей на політичні переговори, а військову акцію розпочинати в якнайширшому маштабі негайно. Особливо — вбити Коха. Ми більше остаточної відповіді не давали, хоч Лукін вимагав її якнайскоріше. У грудні 1942 року обом сторонам стало ясно, що переговори ні до чого не доведуть. Большевики не зможуть втягнути УПА під свою команду, а УПА не стане на перешкоді в здійсненні диверсійних плянів Москви проти німців. Зупинилося все на невтралітеті. Умовлено паролі. Переговори перервано. УПА робила свою роботу згідно з своїми власними плянами, а большевики почали організовувати свої власні партизанські відділи в українських, білоруських та брянських лісах, перекидаючи їм командно-комісарський персонал та воєнні постачання авіашляхом. Це був початок нової фази війни на східньому фронті — контрнаступ большевиків проти німців. Коли переговори Лукіна з УПА не дали Москві бажаних наслідків, тобто — щоб українськими руками вбити Коха та викликати всеукраїнське повстання і, таким чином, ще більше розпекти німців проти українського народу, партизанський відділ полковника Медвєдєва отримав наказ здійснити цей плян власними силами. Лукін залишився при відділі Медвєдєва в характері начальника спеціяльної служби. На місце українських місцевих кадрів Лукін знайшов багато поляків, що мешкали в Рівному та околицях. З українців Лукіну допомагали кілька місцевих засліплених комуністів, як Гнедюк, Приходько та інші. Поляки палали однаковою ненавистю як до німців, так і до українців. Вони чули про „союз" Сікорського з Сталіном. Сталін був союзником західніх альянтів, де перебуває польський екзильний уряд. Таким чином, деякі менш-свідомі, навіть не комуністи, поляки в Польщі та Україні всіма силами допомагали большевикам. У здійсненні плянів Медвєдєва-Лукіна особливу ролю відіграли відомі мені особисто дві польські родини з Людвипільського та Клесівського районів на Волині: Струтинських і Довчера. Довчер з донькою Валентиною були шпигунами, а вся родина Струтинських — батько, мати, чотири сини та дві дочки — всі зробилися совєтськими партизанами. Спочатку вони організували партизанську групу з 10 людей під командою старшого сина, Миколи Струтинського. Ціле літо 1942 року ця група була „дика". Робила диверсії та полювала на поодиноких німців. Восени 1942 року Струтинські пішли до Медвєдєва. Використовуючи свої родинні та національні зв'язки в Рівному, М. Струтинський примостив там в безпечному місці такого „поважного" мешканця, як Лукін, советського лейтенанта Кузнєцова, який діяв в уніформі німецького офіцера під ім'ям „гавптман Пауль Зільберт". Цьому „мешканцеві" родина Струтинських дала цілий ряд добре замаскованих місцевих агентів, кур'єрів та явочних квартир в Рівному, Луцьку та по інших місцевостях Волині. Таким чином, наслідки роботи Лукіна були „прекрасні". Червона Москва — це спритний майстер вербування на свою службу чужих, неросійських народів. Вона докладно вивчає всі міжнаціональні та соціяльні антагонізми і зручно використовує їх для своєї агресивної політики, яка в кінці може довести до загибелі всіх націй. Втративши можливість поставити УПА на свою роботу, червона Москва зимою 1942/43 р. оголосила українських національних партизанів „бандитами". Взагалі вся большевицька мемуаристика про партизанські рухи в часі Другої світової війни намагається всіма силами замовчувати або дискредитувати український партизанський рух, як „кримінальний бандитизм". Хто б говорив? ..." з гіркотою констатує нескорений Отаман Повстанців. Одначе, від половини лютого 1943 року домовлений нейтралітет з Лукіним був остаточно, по-большевицькому, односторонньо зірваний. Вони отримали з Москви наказ винищувати всіма силами та засобами всі ті національно-визвольні партизанські організації, яких їм досі не пощастило перетягнути на свою сторону. Це пояснювалося головним чином тим, що вже в той час Червона армія почала свій наступ під Сталінградом. При таких обставинах большевики намагалися розвинути масову диверсію в німецькому підпіллі і готували ґрунт для ліквідації всього, що є антикомуністичне на тих теренах, що їх буде завойовувати совєтська армія. Таким чином від 20.2.1943 року УПА офіційно вступила у відкриту боротьбу на два фронти — проти двох соціялізмів: німецького і совєтського. Часті бої з большевицькими бандами мали характер партизанської війни. Несподіваних наскоків більше не було, бо ж січовики мали густу мережу розвідки. По всіх районах був виданий наказ Головної Команди УПА до всіх бойових груп та підпільної мережі розробити негайно і запровадит заходи якнайсуворішої обережності. Запроваджено багато змін. При зустрічах з малими розвідувальними групами большевиків наказано бити і захоплювати документи, а більші диверсійні групи — пропускати — хай з ними воюють німецькі збройні та поліційні сили. Тим часом,протягом цілого літа 1942 року та зимою 1943 року Головна Команда УПА всіма силами намагалася нав'язати контакт з польськими підпільними організаціями в Західній Україні, щоб через них зв'язатися з делеґатурою польського екзильного уряду в Польщі. Мета контакту: — припинити українсько-польську ворожнечу, коли обом націям загрожує повне фізичне знищення від тих самих ворогів, — нормалізувати українсько-польські взаємовідносини тимчасовою угодою на час війни, де обидві сторони, замість взаємної боротьби, мобілізують всі спільні сили проти спільних зовнішніх ворогів, — нав'язати діловий контакт поміж УПА і АК (Армія Крайова). Посередником у цих переговорах був вище згаданий польський національний діяч на волинському Поліссі, Броніслав Ходоровський.. Одначе, всі спроби були неуспішні. Шовіністичне польське підпілля далі вважало Західню Україну невід'ємною складовою частиною Польщі і на жодні переговори з українськими „зрадниками Польщі" не хотіло дати своєї згоди. Вони називали УПА „бандою", яка бореться і буде боротися проти цілости кордонів Польщі. Події блискавично розвивалися. На очах посилювалось польсько-українське напруження, підсичуване з кожним днем шовіністичними елементами з обох сторін. По всіх містах України працювало в німців дуже багато поляків, як місцевих інтелігентів, так і завезених з Польщі. Всі вони володіли німецькою мовою і позаписувалися, як Volksdeutsch. Перекладачі, шофери, залізничники, урядовці, сторожі і навіть прибиральниці у великій мірі вербувалися з-посеред поляків. Це була спеціяльна політика Гітлера. У підбитій Польщі в 1939 році так само на подібних роботах були замість поляків — українці, білоруси та різні новоспечені Volksdeutsch. В наслідок всезростаючого тиску проти нашого визвольного руху зі сторони німців, росіян та поляків настала гостра потреба координації дій всіх національних підпільних організацій. Однак, ідеологічно-програмові розходження та партійна нетерпимість діючої окремо групи С. Бандери, не давала можливости таку координацію дій встановити. Ця група далі відкидала пропозиції співпраці, вимагаючи від усіх інших угруповань підпорядкуватися наказам тільки одного їхнього проводу. Керував тоді цією організацією після арешту С. Бандери його заступник Микола Лебедь. що п Пропозиції, привезені пор. Сонаром від Миколи Лебедя до Головної Команди УПА, були такі: "1. Не визнавати політичної підлеглости урядові УНР, а підпорядкувати всю військову дію УПА політичній лінії Проводу ОУН-Бандери, 2. Визнати акт державности з 30.6.1941 року, як єдину державну концепцію України і під її прапором провадити дальшу визвольну боротьбу. 3. Не організовувати ніякої політичної ради при армії, а вважати за свій єдиний Провід ОУН-Бандери та беззастережно виконувати всі його накази й директиви. 4. Доцьогочасні партійні боївки, що мають офіційну назву „Військові Відділи ОУН-Бандери", включити в лави УПА, створити спільний штаб і далі діяти під назвою УПА. 5. Командувач УПА, отаман Тарас Бульба-Боровець залишається далі на своєму посту, як фаховий партизанський командир. 6. Запровадити в УПА інституцію партійних комісарів та службу безпеки. 7. Оголосити загальний революційно-повстанський зрив цілої України проти німців та перевести масову примусову мобілізацію в УПА. 8. Очистити всю повстанську територію від польського населення, яке всюди шкодить українській справі через провокаційну роботу польських урядовців у німецьких установах та масову підтримку польськими селянами большевицької, партизанки. На ці монопартійні, диктаторські вимоги ОУН-Бандери Головна Команда УПА дала таку відповідь: 1. УПА не має права бути військом будь-якої одної партії, а мусить бути всенародньою збройною силою, під політичним проводом законного Уряду Української Народньої Республіки, де на демократичних засадах мають право бути репрезентовані всі партії. 2. УПА визнає тільки ту державність, що її проголосила суверенна Україна в 1918 році. Акт 30.6.1941 року — незаконний і не відповідає часові. 3. Політична Рада при армії конечна, як організація міжпартійної консолідації та допомоговий чинник Головної Команди в політичних питаннях. Політична лінія одної партії — це тоталітарна диктатура, яка кожну націю та її армію доводить до катастрофи. 4. По цьому пункті осягнено згоду обох сторін. Всі окремі військові відділи кожної партії повинні влитися в УПА і може бути поширений спільний оперативний штаб. 5. П'ятий пункт — безкоментарний. 6. В лавах УПА не сміє бути комісарів жодної партії. Службу безпеки в армії провадить жандармерія УПА. 7. Нема політичної доцільности оголошувати загальний революційний повстанський зрив всієї України проти німців, бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою. 8. Звільнити якусь територію від національних меншин може тільки суверенна держава шляхом обміну населення, а не регулярна армія шляхом репресій. За ворожі польські акти — карати тільки самих винуватців, а не все населення. Принцип колективної та родинної відповідальности можуть стосувати тільки варвари, а не культурна армія. Переговори М. Лебедь навмисне відтягав, а 22 травня 1943 року вони були перервані, бо представники ОУН-Бандери зовсім не приїхали на устійнене місце для дальших розмов. Коли переговорами не вдалося поставити існуючу армію під накази та повний контроль своєї партії, М. Лебедь вибрав для цього іншу дорогу. Використовуючи досягнену згоду обох сторін від 9.3.1943 року по 4. пункті, він видав наказ від 15.3.1943 року переіменувати всі свої партійні боївки — „Військові Відділи ОУН" — на „Українську Повстанську Армію". Організував свій окремий головний штаб і зразу розпочав здійснювати вищезгадану програму, відкинуту Головною Командою УПА. Таким чином, в березні 1943 року „революційним порядком" зробилося дві „УПА" "- з розпачем костатує зневажений Генерал-хорунжий. Не дарма говориться, що внутрішній ворог кожного народу багато грізніший від найсильніших зовнішніх ворогів. Поділена на дві групи в березні 1943 року, армія почала діяти за новими, окремими планами у згоді з їх окремою ідеологією, світоглядом та програмово-тактичними засадами. Переіменована УПА на УНРА, виконуючи накази та директиви Уряду УНР під м командуванням Боровця, пішла по лінії самозахисту, планомірного поступового зменшення своїх рядів та преходу в глибоке підпілля перед новою московсько-комуністичною окупацією України. Натомість, новоорганізована УПА, виконуючи директиви одної партії — ОУН-Бандери, під особистими наказами диктатора Миколи Лебедя, пішла по лінії масового розросту, не враховуючи майбутніх наслідків з такої акції під новою совєтською окупацією. Лебедь видав наказ по своїй партії та новій армії — організувати в лісових районах Полісся та Волині цілі партизанські республіки, а по селах та містечках ставити військові гарнізони. Цим гарнізонам наказано переводити різні економічні реформи. Видано цілу низку „законів" про володіння землею, індустріяльну власність, ремесло, торгівлю і т.п. На селян наложено дуже високі контингенти збіжжя, харчових продуктів, одягу та взуття для УПА. Всі ці поставки насильно стягалися з населення і „таємно" серед білого дня ховалися по викопуваних серед поля та в лісах ямах. На ці „республіки" налітали німецькі бомбардувальники, випалювали цілі села та райони, а на другий день туди набігали большевицько-польські партизани, добивали решту населення, а все поховане майно викопували та вивозили до своїх баз в Білорусі. Таким чином Україна зробилася головною базою постачання для масової большевицької партизанки в білоруських лісах, де вона відчула велику нестачу харчових продуктів, одягу та взуття. . На штаб січовиків Лебедь виніс заочні присуди смертної кари і наказав СБ ті присуди всіма засобами виконувати. Усіх переловлених наших вояків братія Лебедя агітувала переходити на їх сторону, а хто відмовлявся, того на місці розстрілювали. При зустрічах з більшими силами січових військових частин лебедівці відкривали братовбивчий вогонь. Командування січової армії влітку постало 1943 року перед альтернативою: — або мобілізувати відповідну кількість нашого демобілізованого війська та дати відповідь засліпленим братовбивцям огнем і мечем (зброя і кадри були), — або маневрувати так, щоб до масового братовбивства не допустити.
зробилася ареною масової смерти. Сюди втікають всякі люди з цілої України, особливо інтелігенція та робітники з більших та менших міст. Тут і цивільне населення не мешкало в ще уцілілих домах, а гніздилося по сховищах та норах непрохідних лісів. Там же, по лісах паслася їх худоба, а по ямах зберігалися рештки врятованого мізерного майна. Насправді, навіть велике майно вже давно у цій нещасній країні втратило всяку вартість. Маса втікачів невпино напливала з України в поліські ліси. Але побачивши, що там діється, люди пробували вирватися з того пекла назад на південь та захід, але органи СБ переловлювали цих людей та карали на горло „як дезертирів" з УПА та „шпигунів". Ґестапо своїм чином ловило таких людей та на місці масово розстрілювало „як бандитів". Совєтсько-німецький фронт почав брати Поліську котловину в свої потужні кліщі, в той час, як тут вже оперувала потужна большевицька партизанська армія. Вона пробиралася крізь непрохідні ліси та багна, готуючи великий варшавський прорив. Замкнутий в Поліській котловині народ був приречений на неминучу смерть. Це була головним чином українська інтелігенція, яка врятувалася від масового погрому органів Ґестапо. Усім тоді було відомо, що НКВД всіх тих людей, які не тікали разом з Червоною армією за Волгу, або в перших днях війни не пішли в совєтську партизанку, рахує ворогами СССР, шпигунами Гітлера та бандитами і всіх по-сталінському тортурує і розстрілює. Лише малописьменних часом відсилали до концтаборів, або до карних батальйонів на передові лінії фронту, щоб там кров'ю змивали свою „зраду батьківщині". При самій згадці про нову окупацію України большевиками вся ця розбурхана маса народу з жінками та дітьми впадала в явний шал жаху, викликаючи ще більший хаос. Не було ніякої надії на порятунок цього передового елементу нашої нації. Події налітали з блискавичною швидкістю. Сили всіх українських партизанів було дуже замало , щоб нею можна було подай який організувати опір російським танкам та авіації, хоч би на обмеженій території. А якби навіть така сила була, то як довго могли вони встояти, коли СРСР виграє війну? З усіх чотирьох сторін з кожною хвилею звужується над усіма повстанцями потужний обруч явної смерті. Становище ї армії без держави, яка опинилась не тільки без будь-якої бази, чи зовнішньої допомоги, але навіть без можливости відступу на будь-яку чужу територію, було більш, ніж трагічне. Аналізуючи таку безперспективну ситуацію в половині листопада 1943 року, Тарас Бульба прийшов до таких висновків: "— ми мусимо за всяку ціну та всіма засобами намагатися рятувати сотні тисяч нашого народу, а особливо інтелігенцію, яким від комісарів не сподіватися ніякого змилування, — німецька армія залишає Україну і війну вона програє. Під натиском таких фактів, Німеччина не сьогодні, то завтра повинна змінити своє ставлення до всіх активних антисовєтських елементів на сході Европи, — головним ворогом України знову стає давній наш окупант — СРСР. Цей ворог пануватиме аж до нового конфлікту. Нам треба всіма силами намагатися використати рештки потуги Німеччини, щоб нанести якнайбільше шкоди новому окупантові України — безбожним большевикам, — нам треба укласти мир з падаючою Німеччиною, щоб її засобами далі боротися з диким окупантом України." 18 листопада 1943 року була скликана нарада Головної Команди УНРА. На цій нараді Бульба доводив своїм колегам наведенні вище міркування та запропонував схвалити такий конкретний план: — Негайно пробувати укласти мир з німцями, щоб здобути від них можливість перебрати від них ті військові матеріяли, які вони, однак, залишають чи нищать, і добитися офіційного дозволу на евакуацію цивільного населення з Поліської котловини на польську чи іншу територію на Заході. Спершу це буде німецька чи австрійська територія, а потім після війни ці люди матимуть змогу поселитися у вільному світі. — Запропонувати німцям звільнити з в'язниці С. Бандеру, щоб за його допомогою припинити саботаж Лебедя та щоб якнайскоріше переформувати масову УПА на партизанську армію, яка далі діяла б під совєтською окупацією. — З уваги на велику серйозність нашого становища, де кожна година рівнозначна з цілими роками мирного часу, для прискорення переговорів з німцями Боровець не заперечує проти того, щоб очолити делегацію. І каже, якщо поїде хтось інший, то буде зайва тяганина, а поїду я, то тоді можна буде вирішувати всі справи на місці — або хай діється Божа воля. Я мушу мати чисту совість, щоб ніхто не сказав, що я не зробив всього того, що було можна зробити для порятунку сотень тисяч наших людей. Це також фронт. Після довгої дискусії сторони прийшли до однозгідного висновку, що сьогодні для німців вже нема ніякого сенсу вбивати ворогів СРСР на території, яку вони покидають. Бульбі могла б загрожувати небезпека тільки тоді, коли німецька армія знову окупувала б Україну. Але така можливість виключається, бо сили союзників зростають, а резерви Німеччини вичерпуються. Війна буде наближатися до кінця і Гітлера чекає тотальна поразка.
17 листопада 1943 року Боровець-Бульба своїм наказом по УНРА передав командування армією отаманові Зубатому-Щербатюкові, і з сотником Ждановичем виїхали до Рівного. Там через відповідні секретні зв'язки вийшли на контакт з Головнокомандуючим Тилами Німецької Армії в Україні, генералом Кіцінгером. Половину пунктів партизанського меморандума німецьке військо було готове здійснити власним авторитетом. Але зважаючи на те, що друга половина меморандума мала політичний характер то треба було їхати до Берліну. Їм було дане чесне слово німецького офіцера, що делегації не загрожує особиста небезпека. Про арешт також у новій воєнній ситуації не може бути мови. 20 листопада 1943 р. вони виїхали в товаристві кількох німецьких офіцерів під керівництвом оберлейтенанта Гіцін-Терота в кур'єрському вагоні до Варшави, а з Варшави двома машинами в товаристві шістьох уже цивільних гестапівців ми виїхали до Берліну. Вночі З0 листопада 1943 р. вже були в Берліні. У Варшаві самі віддали свою зброю оберлейтенантові Гіцінгеротові, при цьому жартуючи, що тепер, мовляв, уже нема чого боятися, що зброя — це „зайвий реквізит". До переговорів з українцями в розрізі пропозицій меморандума німці тоді були зовсім неприготовані ні психологічно, ні політично, ні мілітарно. Були заскочені і самі не знали, що робити. Вони ще мали надію відтиснути східній фронт назад. Зустріли нас обережно і по зухвалому черство, чого не було до цього часу. Стало зрозуміло що партизанська дипломатична місія йде по лінії — „Амінь!". Найгірші передчуття справдились.1 грудня 1943 року парламентарів замкнули в одиночках Саксенгавзенського кацету. Саксенгавзен — це було окреме царство есесів в царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для звичайних в'язнів, окремі бункерні бараки для спеціально ізольованих груп в'язнів і навіть невеликі домики для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй Европи. Бульбу помістили в одному з окремих бункерних бараків, що мав офіційну назву „Целленбау"-у камеру 77. Протягом другої половини грудня 1943 року німці запевняли Боровця, що справа, з якою він приїхав, стоїть на добрій дорозі і йому необхідно „почекати"... І він почав... „терпеливо чекати"... Післяслово. Нічого правду таїти – доля насміялася над генерал-хорунжим. Його подвиг до тепер належно не оцінений. Ми повинні нарешті знати і зрозуміти , що Тарас Бульба-Боровець ніколи не був членом ОУН, але це не може бути підставою для применшення його ролі в історії незалежної України. Напевно. й тепер багатьом муляє факт, що УПА утворилася не в жовтні 1942 року, а значно раніше, і заснував її Тарас Бульба згідно з наказом Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького від 20 червня 1940 року. Позиція отамана Тараса Бульби відображала трагічну сторінку боротьби українських патріотів проти іноземних зайд, довгий час вона замовчувалася. Не зробить честі сьогоднішнім українцям-патріотам той факт, що нескорений поліський отаман належно не оцінений, що він чимало зробив для запобігання українсько-польської різні на Волині, що його дружина і багато бійців загинули від рук бандерівської служби безпеки, що він завжди прагнув єдності й порозуміннями між усіма „відламами” УПА, яких було аж три – УПА Бульбівська, УПА Бандерівська та УПА Мельниківська. Колізія між збройними формуваннями Бульби та Бандери сталася через неузгодження питання про політичний центр керування УПА. Бандерівці вважали, що керівництво повинна здійснювати ОУН, а Бульба-Боровець – Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. Це стало фатальним для національно-визвольної боротьби в роки Другої світової війни. В результаті багато бульбівців загинуло, серед них дружина отамана Анна Опоченська, на довгий час була пригальмована українська визвольна хвиля. Незважаючи на це, Бульба-Боровець з пошаною ставився до Степана Бандери, виступив і на його похороні у Мюнхені. Сам же генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець, котрий помер 15 травня 1981 року, з почестями похований у пантеоні Бавнд-Брук під Нью-Йорком. На його пам’ятнику Колізія між збройними формуваннями Бульби та Бандери сталася через неузгодження питання про політичний центр керування УПА. Бандерівці вважали, що керівництво повинна здійснювати ОУН, а Бульба-Боровець – Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. Це стало фатальним для національно-визвольної боротьби в роки Другої світової війни. В результаті багато бульбівців загинуло, серед них дружина отамана Анна Опоченська, на довгий час була пригальмована українська визвольна хвиля. Незважаючи на це, Бульба-Боровець з пошаною ставився до Степана Бандери, виступив і на його похороні у Мюнхені. Сам же генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець, згодом, уже перебуваючи за межами України (пiсля Другої свiтової вiйни жив у Нiмеччинi в будинку українського письменника з Січеславщини Юрія Семенка), вiн спiвпрацював з Українським Нацiональним Об'єднанням - полiтичним об'єднанням закарпатських українцiв. Згодом емiгрував до США. З 1948 року проживав в емiграцiї вКанадi. Тут вiн органiзовує випуск ряду видань, якi нелегально переправлялися в Україну, де вояки УПА вели героїчну боротьбу проти сталiнiстiв. Це - "Бюлетень Головної Команди УНГ", "Меч i Воля", вишкiльнi зошити "Вiйськова справа", у яких вiн передає свiй бойовий досвiд молодим, численнi летючки за "залiзну заслону" i т.д. З 1948 року жив в еміграції у Канаді, створив Українську Національну Гвардію, брав участь у керівництві Спілки Визволення України. Автор спогадів «Армія без держави», видавав журнал «Меч і Воля». З 1976 року став членом Світової громадської військово-патріотичної організації українських козаків "Українське Вільне Козацтво", мав козацьке звання генерал-хорунжий УВК. [ред.]Стосунки з українськими еміграційними колами Тарас Бульба-Боровець був членом Української Радикально-Демократичної Партії, членом ЦК УРДП, очолював Революційно-Визвольний Центр, що постав на базі Української Національної Ґвардії. Згодом через конфлікти між Іваном Багряним та Тарасом Бульбою-Боровцем (з приводу необхідності вербування членів УРДП як диверсантів для подальшого їх перекидання до СРСР) останній вийшов з УРДП. Відтак діяльність Центру була припинена. [10] [ред.]Смерть Оголошення про смерть Тараса Бульби-Боровця в газеті "СВОБОДА" Помер 15 травня 1981 в лікарні міста Ню Йорк (США). 17 травня 1981 в похоронному заведені П. Яреми в Ню Йорку, де спочивало тіло отамана, була відправлена панахида при численній участі українського громадянства.
членом ЦК УРДП, очолював Революційно-Визвольний Центр, що постав на базі Української Національної Ґвардії. Згодом через конфлікти між Іваном Багряним та Тарасом Бульбою-Боровцем (з приводу необхідності вербування членів УРДП як диверсантів для подальшого їх перекидання до СРСР) останній вийшов з УРДП. Відтак діяльність Центру була припинена. [10]
похоронному заведені П. Яреми в Ню Йорку, де спочивало тіло отамана, була відправлена панахида при численній участі українського громадянства.
були останні дні генерала -розповів український емігрант в листі до Валеріяна Федорчука, організатора громадського українського життя у Швеції, колишнього співробітника міністерства військових справ Швеції:-
Коментарі: 0 Переглядів: 174 Група: История по ново... Мітки: історія, війна, бульба
Частина перша. Ілюзії...
Коментарі: 0 Переглядів: 200 Група: История по ново... Мітки: історія, війна, бульба
Предсказания для властителей — статья особая. С древнейших времен у каждого правителя обязательно был свой придворный провидец. Особенно пользовались спросом предсказатели будущего на востоке, ведь даже сам основоположник медицины Авиценна составлял гороскопы и изучал влияние планет на судьбы людей.
В России тоже хватало пророков, но самым удивительным и, пожалуй, самым известным является монах Авель. По свидетельствам исторических записей и архивных документов, все его предсказания об императорах России сбылись с невероятной точностью. Однако фигура монаха Авеля так обросла мифами, что неизвестно — являются некоторые факты о его жизни правдой или вымыслом.
Вот в биографическом словаре Брокгауза и Эфрона стоит: "Авель — монах-предсказатель, родился в 1757 году. Происхождения крестьянского. За свои предсказания дней и часов смерти Екатерины II и Павла I, нашествия французов и сожжения Москвы многократно попадал в тюрьмы, а всего провел в заключении около 20 лет. По приказанию Императора Николая I Авель был заточен в Спасо-Ефимьевский монастырь, где и умер в 1841 году". Короткая сухая справка, за которой стоит едва ли не судьба России.
Читайте также: Вместо крематория… криоматорий?
Родился будущий пророк в селе Акулово Тульской области. И жил себе, как все крестьяне того времени, не блистая талантами, до 28 лет. Ближе к середине жизни Василий вдруг бросил семью и ушел в Валаамский монастырь, где принял постриг под именем инока Адама. Причиной ухода послужило то, что родители насильно женили Василия, который сам никакого желания обзавестись женой не имел и вообще считался человеком нелюдимым (что не помешало ему завести троих детей).
Год Адам прожил в монастыре, а потом отпросился у настоятеля и ушел в скит. И вот там-то, спасаясь в молитвах и одиночестве, Адам получил дар пророчества. Он сам писал в своих книгах, что ему были видения, будто некий голос позвал его на небо и показал ему там книгу, в которой содержались многие тайны земного мира. Адам прочитал оттуда то, что касалось династии Романовых и России — до самого конца, а затем голос велел ему донести прочитанное до императора, точнее, до императрицы Екатерины Великой, которая тогда правила Россией.
Чтобы исполнить волю неведомых сил, Адам пошел по России, а когда оказался в Николо-Бабевском монастыре, написал там свою первую книгу, в которой прямым текстом говорил о том, что Екатерина будет править всего 40 лет (а уже как раз и наступил сороковой год ее царствования), что престол наследует не ее любимый внук Александр, а сын Павел, и все в таком духе.
Когда об этом узнала Екатерина, она пришла в ярость и приказала монаха изловить, расстричь и посадить в Петропавловскую крепость. Адама действительно расстригли и заключили под стражу. Под арестом он был до тех пор, пока в предсказанное им время не скончалась императрица…
Конечно, Павел I, который вообще верил во всяческие мистические явления и пророчества, заинтересовался вещим монахом. Князь Куракин после смерти Екатерины стал генерал-прокурором Сената — он-то и принес императору книгу предсказаний этого новоявленного пророка. В итоге состоялась беседа правителя и тульского монаха-расстриги.
О чем они говорили, никто не знал в точности и тогда, а уж сегодня это и вовсе неизвестно. Но считается, что Адам прямо назвал Павлу дату его смерти: "Коротко будет царствование твое. На Софрония Иерусалимского (святой, день памяти которого совпадает с днем смерти императора) в опочивальне своей будешь удушен злодеями, коих греешь ты на царственной груди своей. Сказано бо в Евангелии: "Враги человеку домашние его", — так цитируют это откровение некоторые источники. И еще: якобы монах открыл царю все будущее его потомков и всей России.
Однако, скорее всего, это — красивая выдумка. Если бы инок предсказал Павлу такую смерть, то вряд ли Павел издал 14 декабря 1796 года высочайший рескрипт, повелевавший по желанию Адама постричь его снова в монахи.
При повторном постриге Василий Васильев и получил имя, под которым его знают как одного из самых зловещих и точных предсказателей на Руси — Авель. После этого монах отправился в странствия — пожил сначала в Санкт-Петербурге, затем оказался в Москве, где некоторое время прорицал и предсказывал за деньги всем желающим, а потом ненадолго вернулся на Валаам, где написал свою вторую книгу.
В этом сочинении он предсказал смерть пригревшего его императора. И тут же показал свое творение настоятелю. Тот испугался и отослал книгу Петербургскому митрополиту Амвросию. Амвросий передал книгу кому следует, и вот — она оказалась в руках Павла. В книге была указана не только смерть императора и подробное ее описание и время, но и сказано, за что ему уготована такая кончина — за невыполненное обещание построить церковь и посвятить ее архистратигу Михаилу. Жить Павлу, по словам монаха, осталось столько, сколько букв должно быть в надписи над воротами Михайловского замка, строящегося вместо обещанной церкви.
Павел, разумеется, возмутился такой неблагодарности и приказал снова заточить Авеля в ту самую крепость, откуда его и выпустил. И он провел там столько же, сколько при предыдущем заточении — десять месяцев и десять дней. Ровно до тех пор, пока не сбылось и это его предсказание… Правда, считается, что Павел, хоть и был зол на монаха, но все же повелел записать все его пророчества относительно династии Романовых и запереть в ларце, который дозволялось вскрыть ровно через сто лет после дня гибели царя.
Самого же Авеля под конвоем доставили в Соловецкий монастырь и запретили ходить по России и смущать умы. Но Авель и не собирался бродить — он засел за новую книгу, в которой описал пожар 1812 года и прочие ужасы войны с французами. Эти предсказания настолько потрясли тех, кто их прочел, что третья книга Авеля попала в руки третьего императора — Александра I. Молодой царь тоже не обрадовался такому пророчеству и приказал заточить Авеля в тюрьму на Соловках и не выпускать оттуда, пока не сбудется предсказанное.
А оно сбылось. Тогда Александр повелел, чтобы пророк прибыл к нему в Петербург, прислав даже деньги на проезд и паспорт. Правда, игумен Илларион, который очень плохо обращался с заключенным в тюрьму монахом, опасаясь царской немилости никак не хотел того отпускать. И только получив предсказание о гибели своей и всех других монахов обители, испугался и спровадил Авеля. Правда, это не помогло и пророчество сбылось — странная болезнь унесла и самого Иллариона и его подопечных.
А Авель прибыл в Петербург и имел беседу с князем Голицыным. Неизвестно, что он там ему наговорил, но Голицын поспешил отправить Авеля в паломничества по святым местам и всеми силами препятствовал его встрече с императором. Более того, был издан указ, которым монаху Авелю запрещалось публично пророчествовать и вообще творить предсказания. За ослушание грозила тюрьма.
Поэтому Авель довольно долго ничего не предрекал, а только путешествовал по святым местам и переписывался со знатными дамами и вельможами, которые не теряли надежду получить от него какое-либо ценное пророчество.
Однако за годы жизни в Серпуховском Высоцком монастыре, Авель все-таки написал еще одну книгу "Житие и страдание отца и монаха Авеля", намекнув названием на свою святость. В книге было много сложных и непонятных мистических рисунков, описание сотворения мира и подробный рассказ о его жизни, встречах с царями, о видениях и странствиях.
Александру I, конечно же, докладывали о новых предсказаниях Авеля, которые говорили о смерти императора, но император никаких карательных мер относительно него не принял. Может быть, потому, что получил сходное прорицание от Серафима Саровского. Оба "прогноза", как известно, сбылись.
Поэтому Авель мог спокойно пророчествовать и дальше, что он и делал. На этот раз он во всеуслышание говорил о судьбе нового императора — Николая I. Но наученный горьким опытом монах — после того, как его предсказание облетело Москву и Санкт-Петербург — скрылся из монастыря и ударился в бега.
Однако Николай I юмора не понимал и предсказателей не боялся. Авеля довольно быстро поймали — в его родной деревне, куда он вернулся после многих лет, и заключили в арестантское отделение Суздальского Спасо-Евфимьевского монастыря.
Оттуда Авель уже не вышел. Погребен этот удивительный человек за алтарем монастырской Никольской церкви. Ни одна из его книг — а неизвестно даже точно, сколько он их написал три или пять — не сохранилась. Записи предсказаний, которые были в ларце, доставшемся Николаю II, также исчезли. Все пророчества "русского Нострадамуса" известны только из писем и документов, обрывками и неточными цитатами.
До нас дошли малочисленные сведения о самой страшной книге, написанной Авелем — книге о приходе Антихриста. Якобы монах указал точную дату конца света. Но где сейчас эта книга и кто ее читает — неизвестно. Может быть, это и к лучшему — и так хватает черных предсказаний и недобрых пророчеств в нашем неблагополучном мире.
Коментарі: 0 Переглядів: 161 Група: Пророчества. Мітки: неведомое
44-річний житомирянин Микола Хоменко,який чотири роки спілкується з духами не тільки людини,а й країни пророчить нашій державі слідуюче: -Україна на карті схожа на курча.Вона дзьобом тягнеться до Європи, крила розпускає на Росію і Польщу-говорить житомирянин.Коли я викликаю дух Українито з"являється не вусатий дядько у стилі Тараса Шевченка, а молодий хлопець із серцем назовні. Дух України я викликав кілька разів, запитував, що чекає нас у найближчі десять років.Населення України зменшиться на 10 мільйонів. Віктор Янукович буде обраний на другий термін і узурпує владу,доки його не знімуть. Ні до НАТО ні у ЄС ми не вступимо.Наступні три літа Україна горітиме.Від того продукти подорожчають наполовину.Долар коштуватиме 12 гривень,а євро 14-ть. До 2015 року у державі вся освіта стане платною. Українцям треба набратися терпіння.Найбільш кризовим,тяжким буде 2014 рік.Після 2016 року стане легше. У 2040 році можлива світова війна, якщо невинайдуть альтернативні джерела енергії замість вугілля, нафти і газу.
Коментарі: 1 Переглядів: 305 Група: Пророчества. Мітки: дух
"Хто не знає свого минулого, * той не гідний свого майбутнього" * Максим Рильський * * * Село Немовичі - поселення щонайменше з семивіковою історією. * * Вивчивши могильники Княжої доби у межиріччі Турії та Бугу, зокрема біля села Немовичі Сарненського району ,відомий історик, доктор історичних наук, професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко у своєму досліджені " історична Волинь" стверджує що поховання відноситься до 11-13 ст.н.е..про що свідчать залишки поховального інвентарю, дуже бідного,в основному - це горщики, глиняні прясла,та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов" ян, які сповідували християнство,що підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними руками. стверджує ,що захоронення в курганах біля села відносяться до поховань * Основним заняттям було землеробство, скотарство, рибальство, збиральництво. Були і плисаки,які сплавляли ліс по Случі в Польщу та Німеччину. Плисаки користувались величезною повагою,бо вони привозили заграничні хустки і інші товари. * /Документальним підтвердженням правдивості висновків вченого є ;- * Розпорядження. * Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії та монументального мистецтва Видавник: Рівненська обласна державна адміністрація Номер: 514 Дата: 18 грудня 2009 Про взяття на державний облік пам’яток археології, історії та монументального мистецтва Сарненський район 82 с. Зносичі, північно-західна околиця села, невисоке піщане підвищення на території колишнього колгоспного саду поселення епохи бронзи ІІ тисячоліття до нашої ери 2006 83 с. Немовичі, західна частина села, праворуч від дороги Рівне – Сарни, на підвищенні лівого берега ріки Рудинка. GPS прив’язка: N – 51°15'49.81"; E – м26°37'18.03" поселення багатошарове (епоха бронзи, давньоруське) ІІ тисячоліття до нашої ери, ХІ – ХІІІ століття 2006 * Заступник голови – керівник * апарату адміністрації А.Лавренчук * * Могильник в Немовичах свідчить, що на лівому березі Случі жили слов'яни, які сповідували християнство і були підпорядковані Дубровицькому князівству. Основним заняттям, яких було землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво та збиральництво плодів дрімучих волинських лісів. Слов'яни були вправними мисливцями, адже в непрохідних хащах водилося безліч звірини. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі через Горинь до Польщі та Німеччини. Плисаки користувалися величезним авторитетом-бо були сильні і кмітливі. * Урочище Степанське * На чолі громади стояв німий ватаг, який мовчки проводив віче. Всі інші, при голосувані, мовчки, з необхідними у такому випадку, гримасами кивали головами -Через таке німе віче громаду почали називати Німовичами. З часом назва 'Німовичі' транформувалася в Немовичі. * Люди, що поселились на березі Случі звалися волинянами, поліщуками - "...люд слухняний і добрий при врівноваженому поводжені, але в глибині серця-гордий, довго пам'ятаючий правду і чекаючий на хвилю помсти поганим панам. Разом з тим волиняни (волини) вміють зворушливо виявляти вдячність за найменшу допомогу, або просто добре слово, покірно кланяючись і навіть падають до ніг" писав Ю.Крашевський. * Дрімучі ліси,осушені болота та непрохідні мочари, прозорі стави та чисті голубоокі озерця-долини. Полісся-це космічна поганська колиска, басейн Прип"яті з притоками Горині і Случі, з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученністю джерела з генетичним кодом волинян. * Саме в такому місці, посеред цієї поліської краси,в межиріччі Горині і Случі на березі р.Язвинки розкинуло свої крила горде і нескорене село Немовичі, яке має більш, як семи вікову історію. * * Назва рiчки Горинь походить вiд староруського слова "горина" (гориста мiсцевiсть). Бере свiй виток з Кременецьких гiр на висотi345 м над рiвнем моря. У далекому минулому рiчка так i називалася Горина. Має протяжнiсть 659 кiлометрiв, а в межах областi - 120 км. В Iпатiївському лiтописi пiд 1150 рiк зазначено, що Iзяслав Мстиславович "... перейшов Горину i тут став табором." Пiзнiше назва Горина видозмiнилася на Горинь. В однiй з українських грамот 1450 року є такий запис: "... урочища синовi моєму Василю отказую в повiтi Луцькiм над Горинь - рiкою."У перiод визвольної боротьби пiд проводом Богдана Хмельницького Горинь стала прикордонною рiчкою мiж козаками i польською шляхтою. В угодi, яку уклали в 1649 роцi король Ян Казимир i Богдан Хмельницький є такий запис: "Рiчка Горинь буде вiдмежовувати козацький край..." Загони козацько-селянського вiйська не раз переходили рiчку, вступаючи в запеклi бої з шляхтою. Затопленi козацькi човни знаходять на днi Горинi i тепер. Якби рiчцi мову, то скiльки б томiв ще незвiданої iсторiї Полiського краю можна було скласти для нащадкiв.Найбiльша притока Горинi - Случ. Вона має понад сто приток. Слово "Случ" означає з'єднувати, збирати, злучати. Починається на Верхньобузькiй височинi бiля села Червоний Случ Теофiпольського району. Довжина рiчки - 451 км, у межах областi 125 кiлометрiв.
Язвинка — річка в Україні, ліва притока річки Случ, басейн Прип'яті. Довжина 29 км. Площа водозбірного басейну 345 км². Похил 0,8 м/км. Долина нечітка, завширшки 2,5 км. Заплава двостороння, шириною до 500 м. Річище шириною 10-25, до 35 м. Використовується як водоприймач осушувальної системи. Бере початок біля с. Поляни. Тече по території Березнівського та Сарненського району Рівненської області. Заплава заболочена, річище на значному протязі випрямлене. Тодішнє Село мало в основному вигляд "гуртового" поселення, багатолюдного та зосередженого на невеликому просторі. Його форма – це неправильне коло чи еліпс. Оскільки від трипільських часів до прийняття християнства та сьогодення наш народ був та залишається сонцепоклонником, то села у плані забудовувалися так, нібито вони є земними відбитками Сонця (Історія Полісся.4, с. 12; 12, сс. 32, 33). У селі багато вуличок, крутих й переривчатих, які часто кінчаються біля воріт окремої хати. Це є свідченням індивідуалізму: українець не любить одноманітності, він селиться там, де йому подобається. На місце побудови хати впливало ще й повір'я: хата будується там, де ляже собака. Якщо кішка лягає на "нечистому" місці, то собака – лише на "чистому".
* Народне житло * * Селянське житло, вочевидь, переважно складалося із сіней та кімнати (хати): “із сіней – вхід до однієї-єдиної кімнати... У хаті також усе говорить про бідність або недбальство” [4, 8]; “Головна кімната, поставлена ще в давні кращі часи, коли її називали світлицею, бо в неї ще проникало світло, була досить простора, принаймні містила в собі більше, ніж інколи цілий будинок. Вона була їдальнею, вітальнею, майстернею, спальнею, буфетною і коморою” [1, 347−348]. Тут місця для спання, приготування і прийому їжі, для виконання господарських робіт тощо. Кімната була “з піччю і лавами довкола,темної, тісної, димної, без підлоги. Посередині стіл, діжа-годувальниця, в кутку на лаві під святим образом часом ще дитяча колиска і ткацький верстат. Нічого зайвого, нічого поза найпершими життєвими потребами, жодної пам’ятної речі, жодного почуття, зв’язаного з предметом, тут ти не знайдеш” [4, 8]. * Основне місце в інтер’єрі займала піч [4, 8]. Як пише Ю. Крашевський,“найвільніше почувала себе в хаті піч, висока й простора, з припічками, запічками і пічиськом, до неї тулився хлібник, на якому вилаштувалися в ряд горщики, під ним був притулок для курей і качок, а боках пильнували порядку мітли, лопати і стара обгоріла коцюба”, [1, 348]. * “вздовж стін тяглися широкі лави, біля дверей стояло повне відро води з черпаком, у кутку – діжа, накрита чистим рушником. Тут же стояв стіл з хлібиною для гостей, а поряд ткацький верстат з постійно натягнутою основою... похилений набік стіл, за яким сідали у святкові дні...” [1, 348, 393]. В іншій хаті “значну її [кімнати – А. Д.] частину займала незграбна піч, що починалася від самих дверей, з припічком, який служив і ліжком, і лавою для сидіння. Під стінами з грубих дощок стояли хисткі лави, в кутку під образами – діжа і стіл, витесаний сокирою з обрізків дерева. * * Ще одну стіну займав ткацький верстат, за ним ховалось низьке ліжко з убогою постіллю. Із стелі звішувалась на мотузках колиска. Біля дверей стояли цебер, відра і діжка; різне кухонне начиння, переважно горщики, займали цілий куток. Тіснота була нестерпна, повітря, важке й задушливе, просякло запахами їжі, диму, тютюну, одягу” [3, 178]. Зважаючи на згадку про сволок, до якого підвішували кошик для немовлят, а також затикали свячене зілля (“засохле зілля під * сволоком”), можна стверджувати, що житла були із сволоками, а не балками [1, 393; 6, 161]. * * За кроснами Коли ж Панасія Калениківна Кишенко сідає за ткацький верстат (“кросна”), і її невтомні руки снують, мов швидкі метелики, у плетиві ниток, починає творитися диво. Майстриня і серцем, і душею живе у праці. * Освітлювалися житла за допомогою коминка, під яким палили лучину (скалки,тріски/ і каганця. Долівки в житлах були глиняними [3, 200]. Спали на печі, припічку, лавах і навіть на долівці, застилаючи її “сінниками” (мішки, напхані сіном).Хати зачинялися на простий дерев’яний засув [6, 197], а всередині – на скобель [6, 243]. * Селянські подвір’я. Вони невеликі, тісні, обгороджені тином, із воротами посередині [3, 176]. Для виготовлення плоту використовували різноманітні матеріали. * У повісті “Остап Бондарчук” описано плота, “вміло сплетеного з соломи, лози, землі й кущів” [3, 176]. Із текстів інших повістей бачимо, що селянські подвір’я були огороджені плотами, зробленими з кілків: “...шматки тину (плоту з дубового вор’я) і старої огорожі з кілків і хворосту” [4, 7−8]. * * Чи на кожному подвір’ї був колодязь і обов’язково з журавлем: “...диміли хати..., оточені... верхівками скрипучих журавлів”; “...довгий журавель біля колодязя повільно гойдається над головою перехожого”; “Скрипів ще журавель біля колодязя”; “...скрип журавля біля криниці” [4, 8, 14, 24, 56 та ін.]; “Тут і там на вулиці або на подвір’ї витягував шию довгий журавель біля колодязя” [3, 176]. * Із господарських будівель Ю. Крашевський називає хату, хлів, стодолу, “стаєнку”: “хати...,оточені... дахами стодол”; “...стодоли – цілі й зруйновані, горбаті, кривобокі, з похиленими стовпами, з крівлею, що вже завалилась або починає валитися” [4, 7]. * Image:18_15.jpg * * Поліський край згадується у Волинському літописі 1270-1280 роках під назвами Подлєсьє,Полєсє,Палєсє. Відомо,що населення Полісся складають представники різних етносів. Полісся з давніх давен було зоною творення праслов"янської культури.У 12-13 століттях землі Полісся були поділені між кількома великими князівствами: Київським,Чернігово-Сіверським,Володимиро-Волинським /пізніше Галицько-Волинським/ * Поліські ліси мають малородючий грунт, хліборобство не давало великих прибутків, торгові шляхи оминали цю територію. Зате життя було тихе і спокійне, у віковічних пущах Немовичани оминали лихоліття воєн і смути. Жили собі спокійно, займалися рибальством, полюванням, різними лісовими промислами. * Літо в нашому краї тепле і вологе, зима м"яка і лагідна, небо взимку часто безхмарне. Рясні дощі та зливи припадають на початок і середину літа. Навесні тепла погода часто і різко змінюється значним похолоданням,через це весна в нас затяжна.Іноді приморозки у квітні і травні не сприяють урожайності фруктів і овочів. * * natureua.com - Зручний сервіс для розміщення своїх фото природи й простого використання їх у блогах, форумах та статтях. * Літо тепле, дощове з грозами. Осінь суха і тепла,наприкінці жовтня зазвичай дощова.Зима з частими відлигами, м"яка та хмарна. Слов"яни споконвіку жили і живуть донині на цих землях.І одна з найбільших сьогоднішніх проблем в тому, що ми є народом,який після довгих поневірянь шукає загублені корені, відновлює історичну пам"ять.Наше минуле налічує значно більше,чим прийнято,тобто не дві тисячі років. * Наша поліська земля перебуваючи в останні 500-600 років в складі Литовської держави,Речі Посполитій,Російській Імперії,СРСР завжди були в цих державах на правах провінції,через,що йшло нищення національної самосвідомості наших предків-волинян,які управлялись не царями, а ворожбитами /волхвами/ і жили на землі болотистій. Ці люди керують всіма слов"янськими народами-так писали у 7-10 століттях араби,що добре знали географію.Саме наші предки консолідували древні народи,зробивши їх слов"янами та русами /просвітленими/ * * * В давні часи Волинню називали різні території.Двісті років тому була утворена Волинська губернія,яка включала нинішні; Волинську,Рівненську,значну частину Житомирської,Кременецького району Тернопільської областей. * Взагалі в історії Сарненщини чимало сторінок, що розповідають про споконвічну боротьбу її населення проти іноземних поневолювачів і загарбників. * У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами. Вперше в історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році. Землі, де зараз знаходиться село, належали пану з Дубровиці, що був зятем Ольшанського- Курбському Андрію Михайловичу. * * Курбський А.М. * * Курбський А.М. (1528-1583) - князь із смоленських Рюриковичів. На початку Лівонської війни був головним командувачем російськими військами. У 1564 р. перейшов на бік польського короля і одержав від нього Ковель і землі на Волині. Втікаючи від гніву Івана Грозного, Курбський А. одружується на донці Ольшанського Юрія Семеновича - Марії, у 1571 році. Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4-5 днів на тиждень. Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в'язницю. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка.Наливайко.jpg Северин Наливайко * * Заброшенная железная дорога (45 фото) * У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель,завдяки чому,багато селян отримало "ремісницьку" роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата - грабарка, а транспортом - ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 - 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь - яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми. * Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр. Разом з козаками у пошуки кращої долі подався Василь Баєчко з сім’єю. Дістався аж до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торбі за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, І приносячи додому у кошику. * У 1918 році в селі з"явився загін сил Директорії. В травні 1919 року село окуповують поляки,яких серед літа виганяють червоноармійці. У вересні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію ,майже на двадцять літ згідно Ризького договору Немовичі вливається у Сарненський повіт Волинського воєводства і стає гминою,в яку входять; * фільварк Бердуша,село Доротичі,колонія-хутір Орловський,село Глушиця,колонія Язвінка,фільварк Юзефпол,колонія Яновка,село Карпиловка,село Карпиловська Рудня,село Катериновка,село Константиновка,село Немовицька Гута,млин Немовицька Рудня,село Немовичі-гмина,хутір Ольшаниця,колонія Плоске,фільварк Перовка,хутір Пожога,фільварк Сарни,село Сарни.,село Зносичі. * Внаслідок акту Молотова-Рібентропа 16 вересня 1939року в селі з"явились солдати в обмотках з червоною зіркою на пілотках,а в грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. Почалася насильницька колективізація і політичний терор,сотні заможних селян було вивезено до Сибіру. * Яку"волю" і "свободу" несла Радянська влада, немовичани дізналися відразу ж після приходу Червоної Армії. Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї , господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркового та Івана Пацьоли. Готували списки й на інші сім’ї, котрі були “куркульськими”, але завадив Гітлер, котрий почав війну проти Радянського Союзу. З приходом Радянської влади почали створювати колгосп, який очолив Іларіон Степанович Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам загинув у Рівненській в’язниці НКВД - свідчення внука). Головою сільської Ради призначили Северина Свирида (доля його надалі - трагічна: знищили націоналісти) одного з синів - Михайла - забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми - Олексієм та Онуфрієм /Нічею/ - змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях. * З початком нової війни розпочалася нова мобілізація.більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в Німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з новобранців вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись). Війна принесла в село неймовірні страждання. Звірства окупантів викликали активний рух опору. * "В Сарненському р-ні особливо потерпіли від німецького терору села: Немовичі, Сарни - село, Доротичі, Константинівка, Орлівка, Теодорівка, Клесів - село і Осницьк. Форми терору: грабіж, палення, убивства, примус каторжних робіт і т. п. Населення рятувалося здебільша втечею в ліси. В Сарнах німці розстріляли 30 українських юнаків. " * Bulba.jpgТарас Дмитрович Бульба-Боровець * Немовичани цілими сім"ями воюють в загонах Поліської Січі під проводом Боровця /Тараса Бульби/.,який до війни проживав у нашому селі і видав свій перший наказ 28 червня 1941 року * «Приказ № 1 * От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны. * ко всем командирам боевых групп * I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии. * задачи: * 1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. * * II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. * * III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения. * * голова Украины Тарас Бульба 17 ."/ * * "Понятно, что большинство западно-украинских жителей скрывались от мобилизации, а, будучи мобилизованными, старались при первой возможности дезертировать и уйти домой, или перебежать к немцам. * Большая часть военнослужащих, мобилизованных из присоединенных к СССР в 1939 г. районов Западной Украины, не имела никакой военной подготовки, была неграмотна и характеризовалась в штабных документах низкими морально-боевыми качествами. * Так, «во время отхода в 72-й, 99-й стрелковых дивизиях 26-й армии многие из мобилизованных разбежались по своим селам. Были случаи их отказа стрелять по противнику. Генерал Потапов даже решил, что «для более успешных действий необходимо освободить части от приписного состава западных областей, так как последние показали неустойчивость в бою» * Имеются многочисленные примеры того, что и польское население западных областей, прожив полтора года под советской властью, продолжает видеть в ней власть оккупантов. Большинство поляков этих областей также выступает против советской власти и даже благожелательно относится к немецкому вторжению." * /Д-р Аарон Шнеер .книга "В плену"/ * * Зате селяни цінили своїх захисників як членів сім'ї, переживали за їх долю і благополуччя. Один із воїнів Січі, згадуючи про ці події пізніше, писав: "В однім селі Рівненщини над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Селяни приймали та гостили нас радо. Уважали нас як своїх дітей… Готували для себе і для нас обіди…" * * Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало ряди Поліської Січі. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в ряди повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Відомо, що прізвище “Наливайка” було Левинець, і походив він із села Немовичі Сарненського району.Никон Юхимович Жук, уродженець Немовичів, - відомий тисячник УПА на псевдо «Ярема», який керував штабом у 1943-1945 роках у Тинному. Селяни не відсиджувалися в дрімучих лісах,а били непрошених чужаків. * Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА - сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема./Пізніше німцями за це було розстріляно десяток немовицьких селян. Для остраху інших, розстріляні довго лежали під сільською дерев"яною церквою./ * * Савчин Олексій Степанович. * /світлина з домашнього архіву/ * * Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей. За свідченням односельців, О.С. Савчин, врятував життя не тільки багатьом немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а Олексій Степанович Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати. * Врятував від смерті і П.С. Панчук, в якої зупинялися бійці загону С. А. Ковпака. * Одного разу в село приїхали офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відмовив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля сусіднього Чудля. Очевидці згадують, що на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли вулицями з усіх боків, не здіймаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель. Загін радянських партизанів під командуванням Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Старості вдалося переконати німців,що жінка навпаки постраждала від партизанів; мовляв хотіла попередити, але її побили і не випустили з хати. * Після війни поважного голову села було розстріляно в Рівному катами НКВС. А через три роки після смерті Сталіна його було реабілітовано. * / про це своїм синам розповів син старости, Макар,який бачив,коли його вели на розстріл,і батько попрощався з ним, перехрестивши руки на грудях,показавши таким чином,що його ведуть на розстріл/. * * Поет з Катеринівки /родом з Черкаського села Сичівка,що біля містечка Христинівки / Клим Автономович Ткач, член КПЗУ, поет-революціонер, активний співробітник журналу "Вікна",якийсь час ,з приходом більшовиків, перед самою війною, теж керував сільвиконкомом - У своїх віршах він писав про нужденне життя поліщуків, вірив, що ...після грому засіяє Кремлівська зіронька ясна, І пісня вільна залунає, Розквітне вільності весна. * Поет разом з Олексієм Савчиним були депутатами Народних Зборів у Львові./Архів народних зборів/ . * Поет представляв владу, а Савчин Олексій був делегатом від громади. * * "Народні Збори, що відбулися у Львові 26 жовтня 1939 р., прийняли низку декларацій, зокрема про встановлення у Західній Україні радянської влади і її входження до складу УРСР, про конфіскацію поміщицькиих земель, націоналізацію банків і великої промисловості. Ці документи легітимували нову владу у Західній Україні. Фактично Західна Україна виявилася включеною до складу СРСР з кінця вересня 1939 р., хоча відповідні акти були ухвалені Верховними Радами СРСР і УРСР лише наприкінці жовтня – першій половині листопада 1939 р. При цьому національні інтереси українського народу, його багатовікове прагнення до возз’єднання служили лише ширмою для геополітичних планів керівництва СРСР. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР, навіть попри весь символічний характер її державності, стало, з погляду історичної перспективи, важливим етапом на шляху до соборності. Возз’єднання найбільших гілок українського народу в межах однієї країни значно підсилило його загальний потенціал, зберегло територіальну цілість, що обєктивно закладало передумови для його самореалізації та розвитку. 3. Функціонування радянського режиму в Західній Україні до кінця 1939р. забезпечували тимчасові органи влади - воєводські, повітові, міські тимчасові управління і селянські комітети. Сталінське керівництво використало їх як перехідні структури для легітимного оформлення включення регіону до складу СРСР. Склад тимчасових управлінь ретельно підбирався і призначався. В обов’язковому порядку до них входили партійні керівники, політруки армії, працівники різних державних відомств, які направлялися у Західну Україну. Деякі посади були надані й місцевим активістам, що мало свідчити про те, що новоутворювані органи - це установи народного самоуправління. За своєю суттю і фукціями тимчасові органи мало чим відрізнялися від традиційних радянських органів влади. Для керівництва різними ділянками суспільного життя при тимчасових органах організовувались відповідні відділи: промисловості, транспорту, фінансів, торгівлі, освіти, культури. Вирішували вони також трудові і майнові конфлікти, тобто виконували певні судові функції. Низовою ланкою органів тимчасових управлінь стали селянські комітети, які обиралися на зборах жителів села, а волосні - на зборах представників селян волості. Обрані селянські комітети затверджувалися тимчасовими управліннями, що дозволяло відсіяти небажані елементи."/Кондратюк С.К. Встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні у 1939-1941 рр./ * У серпні 1943 року черкаський комуніст Клим Автономович Ткач був розстріляний українськими партизанами Поліської Січі. Похований в Сарнах. * * * Поліщуки в бакалійній лавці. * В повоєнні роки невтомні наші земляки піднімали з попелу руїни, помаленьку вилазили з землянок в хатинки,розорювали поля,зачищали ліси від жертв війни. Але життя ставало все більше подібним на пекло,насильницьким методом здійснювалась колективізація сільського господарства.Чесні ,заможні господарі під гаслом ганебного “розкуркулення” за путівками “трійок” НКВС поспішили освоювати Сибір в таборах ГУЛАГу * * Жертви... * * 80 років тому в Україні почалося масове розкуркулення селян * Мычко Михаил Сергеевич * Родился в 1897 г., Волынская губ., Ровенский уезд, селения Немовичи; украинец; образование высшее; б/п; средняя школа с. Венюково Лопасненского р-на: учитель. Проживал: Московская обл., с. Зачатье, ст. Лопасня. * Арестован 23 сентября 1937 г. * Приговорен: Комиссией НКВД СССР и прокурора СССР 28 ноября 1937 г., обв.: шпионаже в пользу Польши (польской разведки). * Расстрелян 15 декабря 1937 г. Место захоронения - место захоронения - Московская обл., Бутово. Реабилитирован в сентябре 1989 г. * * Пацела Иван Романович(Пачела) Родился в 1883 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; образование низшее; лесник, на с/п - лесоруб Андомского ЛПХ. Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорен: 25июня1940 г.,обв.: ОСАДНИК.Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл. * "Пацела Ксения Ивановна * (Пачела) Родилась 1921, 1918, 1913, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 25 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских гражданИсточник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл."Пацела Марина Титовна(Пачела) Родилась 1884, 1885, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 25 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" . * Кирко Вера Филипповна * (Киркова) Родилась в 1936 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. * Приговорена: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. * Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" * Кирко Иван Филиппович * (Кирков) Родился в 1934 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. * Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. * Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" * Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл." * Кирко Любовь Арьеновна * (варианты фамилии: Киркова; варианты имени: Люба, Любава; варианты отчества: Арсеньевна, Ларионовна) Родилась в 1900 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; на с/п - домохозяйка. Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. * Приговорена: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. * Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" * Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл." * Кирко Семен Филиппович * (Кирков) Родился в 1932 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. * Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" * Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл." Кирко Трофим Филиппович * (варианты фамилии: Кирков; варианты имени: Трохим) Родился в 1927 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. * Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. * Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" * Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл." Кирко Филипп Михайлович * (Кирков) Родился в 1897 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; лесник, на с/п - ночной сторож. Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. * Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. * Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" * Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл." * * Однак життя,незважаючи ні на що, брало своє. З розвитком Радянського Союзу розвивалось село,яке в грудні 1991 році на всеукраїнському референдумі одностайно проголосувало за відновлену незалежність України * Як колись,у 1275 році в літописі з”явилась перша згадка про Полісся,в якій вказувалось,що йшов князь Мстислав Данилович “пустошачи по Поліссю” так і тепер спустошується наш край. Від 1986 року “Іде князь Чорнобиль “пустошачи міста і села нашого Полісся.
* * АлМаС. * Післямова. Слідкуйте за змінами і доповненнями. * * Provisnuk@i.ua * Використані матеріали: * Реестр старшин УПА, членов ОУН и членов УГВР * Полісся | Історія, культура, традиції та природа Полісся * Полісся. Історія, культура, традиції та природа Полісся. Пісні та обряди поліського краю. * Історична Волинь - Кучинко М., Златогорський О. Поселенський * ІСТОРІЯ РАЙОНУ * Історія району * Історична Волинь - Пархоменко Т. Історична Волинь - Андрій Жив'юк, Дмитро Сирота. * Ю. Крашевский - Рассказы ...Славянский быт, славянская культура, история, религия, традиция, мировоззрение и миропонимание. 1. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник -від найдавніших часів до 1914 року в 2-х томах. Т. 1. - Вінніпег, 1984. - 600 с; Т. 2. - Вінніпег, 1986. - 578 с * 2. Трембіцький В. Позиція Великої Волині в Українській державі 1918 року. -Вінніпег-Нью-Йорк, 1993. - С 60-61 * 3. Літопис Руський. - К.: Дніпро, 1989. - С 6, 82. * 4. Янко М. Топонімічний словник-довідник Української РСР. - К., 1973. - С 38. * 5. Андрияшев А. Очерк истории Волынской земли до конца XIV столетия. - К., 1887. - С. 7-14; Аркас М. Історія України-Русі. - К., 1990. - С. 10-17; Батюшков П. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. - СПб, 1888. - С. 1-8; Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1990. - С. 15-22; Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С. 40-42; Історія Волині з найдавніших часів до наших днів. - Львів, 1988. — С. 8-26; Иванов П. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV века. -Одесса, 1895. - С. 27-65; Котляр Н. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX - ХШ вв. - К., 1985. - 183 с; Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. - К., 1984. - 172 с; Кучинко М. Історично-культурний розвиток західного Побужжя в IX - XIV століттях. - Луцьк, 1993. -С. 101-105; Левкович І. Нарис історії Волинської землі (до 1914 року). -Вінніпег, 1953 (перевид). - Луцьк, 1992. - С 5-8.; Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - М., 1950 та інші. * 6. Котляр Н. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX - ХШ вв. - К., 1985. - С. 72-74, карта. * 7. Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства, ко времени издания первого Литовского Статута: исторические очерки. - М., 1892. - С. 38-43, 209-213. * 8. Шабулъдо Ф. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого кнжества Литовского.-К, 1987. - С. 37-103. * 9. Крикун Н. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в XV - XVIII вв. - К., 1992. - 157 с, карты. * 10. Державний архів Волинської області: Путівник. - К., 1990. - С 209-217 (Довідка про адміністративно-територіальний поділ Волинської області). * П.Батюшков П. Холмская Русь. - СПБ, 1887. - С. 37; Онуфрійчук М. Давній герб Волині//Волинь. - 1991.-№ 1.-С. 20-24; * 12.Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.-Львів, 1913. - С 126. * 13.Географія Волинської області. - Луцьк, 1991. - 164 с * 14.Атлас Волинської області. - М., 1991. - С 2. * 15.Атлас Ровенської області. - М., 1985. - С 15. * 16.Полесье. Материальная культура. - К.: Наукова думка, 1988. - 447 с. * 17.Полісся: мова, культура, історія. - К.: Б.в., 1996. - 467 с. * 18.Полісся: етнікос, традиції, культура. - Луцьк: Вежа, 1997. - 264 с * І ще багато,багато матеріалу оброблено із світової павутини інтернету. * * Ал.Ма.С. * Provisnuk@i.ua *
Коментарі: 0 Переглядів: 277 Група: История по ново... Мітки: село, історія, немовичі
Коментарі: 0 Переглядів: 191 Група: Деньги. Мітки: масоны
